Ворошиловград

– Експерт?

– Точно, – сказав я i випив свiй портвейн. – Оль, ти знаеш, що все це господарство записане на мене?

– Знаю.

– І що менi робити?

– Не знаю.

– Ну, але ж не можу я все це залишити просто так?

– Мабуть, не можеш.

– У мене ж будуть проблеми?

– Можуть бути.

– Так що менi робити?

– Ти не пробував зв'язатись iз братом? – помовчавши, запитала Ольга.

– Пробував. Але слухавку вiн не бере. Де вiн, я не знаю. Коча каже, що в Амстердамi.

– Знову цей Коча, – сказала Ольга i помахала цигановi, аби той принiс iще.

Циган незадоволено випхався з-за стiйки, поставив перед нами недопиту пляшку портвейну i вийшов на вулицю, очевидно, щоби його бiльше не турбували.

– Ця заправка, вона взагалi прибуткова?

– Як тобi сказати? – вiдповiла Ольга, коли я розлив i вона знову випила. – Грошей, якi заробляв твiй брат, вистачало, аби працювати далi. Але не вистачало, щоби вiдкрити ще одну заправку.

– Ага. Брат не хотiв ii продати?

– Не хотiв.

– А йому пропонували?

– Пропонували, – сказала Ольга.

– Хто?

– Да е тут одна команда.

– І хто це?

– Пастушок, Марлен Владленович. Вiн кукурудзою займаеться.

– А, мабуть, я знаю, про кого ти.

– А ще вiн депутат вiд компартii.

– Комунiст?

– Точно. У нього мережа заправок на Донбасi. Ось тепер тут усе скуповуе. Де вiн живе, я навiть не знаю. Вiн пропонував Юрi 50 тисяч, якщо я не помиляюсь.

– 50 тисяч? За що?

– За мiсце, – пояснила Ольга.

– І чому вiн не погодився?

– А ти б погодився?

– Ну, не знаю, – признався я.

– Я знаю. Погодився б.

– Чому ти так вирiшила?

– Тому що ти, Германе, слабак. І припини витрiщатись на моi цицьки.

Я справдi вже деякий час розглядав ii сукню, вирiз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Пiд очима в неi пробивались зморшки, це робило ii обличчя симпатичним. Сорока рокiв iй напевне не даси.

– Просто це не мое, Оль, розумiеш? – я пробував говорити примирливо. – Я в його справи нiколи не лiз.

– Тепер це i твоi справи.

– А ти, Оль, продала б ii, якби це була твоя заправка?

– Пастушку? – Ольга замислилась. – Я б ii краще спалила. Разом iз усiм металобрухтом.

– Що так?

– Германе, – сказала вона допиваючи, – е двi категорii людей, яких я ненавиджу. Перша – це слабаки.

– А друга?

– Друга – це залiзничники. Ну але це так, особисте, – пояснила вона, – просто згадала.

– І до чого тут Пастушок?

– Та нi до чого. Просто я би не стала прогинатись пiд нього.