Ворошиловград

Потрiбно було iхати. Але без брата Льолiк iхати не мiг.

* * *

Вiн вибiг iз-за рогу, розпачливо озираючись i вiдганяючи вiд себе псiв. Льолiк засигналив, Боря помiтив нас i побiг до машини. Пси бiгли слiдом, пiдiбгавши рванi хвости. Вiдчинив заднi дверцята, застрибнув досередини. Був у своему костюмi й зеленiй, доволi пом'ятiй сорочцi.

– Боря, – сказав Льолiк, – шо за хуй?

– Блядь, Льоша, – вiдповiв на це Болiк, – нiчого менi не кажи.

Привiтавшись i зi мною теж, Болiк дiстав iз кишенi пiджака кiлька дискiв.

– Що це? – запитав я.

– Я музики нам записав, – пояснив Болiк. – Щоб по дорозi слухати.

– Та в мене свiй плеер е, – вiдповiв я.

– Нiчого, ми з Льошею послухаемо.

Льоша у вiдповiдь скривився.

– Льолiк, – засмiявся я. – За тебе що, брат вирiшуе, яку музику слухати?

– Нiчого вiн не вирiшуе, – ображено вiдповiв Льолiк.

– Що хоч за музика? – поцiкавився я.

– Паркер.

– І все?

– Так. Десять дискiв Паркера. Бiльш нiчого цiкавого я не знайшов, – пояснив Болiк.

– Мудак, – сказав на це Льолiк, i ми поiхали.

* * *

Вiд музики фольксваген здригався, мов консервна бляшанка, по якiй били дерев'яною палицею. Боря, сидячи позаду, послабив вузол краватки й напружено розглядав спальнi райони. Минувши тракторний i проiхавши базарчик, ми врештi вирвалися за окружну. Виiхавши за мiсто, рушили в пiвденно-схiдному напрямку. На КПП стояли даiшники. Один з них лiниво подивився в наш бiк i, не побачивши нiчого цiкавого, вiдвернувся до своiх.

Я спробував подивитись на нас його очима. Чорний фольксваген, перекуплений у партнерiв, костюми зi стоку, черевики з минулорiчноi колекцii, годинники з розпродажу, запальнички, подарованi колегами на свята, сонцезахиснi окуляри, придбанi в супермаркетах: надiйнi недорогi речi, не надто вживанi, не надто яскравi, нiчого зайвого, нiчого особливого. Навiть штрафувати не хочеться.

* * *

Зеленi пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий i вiтряний, птахи перелiтали з одного поля на iнше, пiрнаючи галасливими зграями в повiтрянi потоки.

Попереду, на обрii, сяяли бiлi багатоповерхiвки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м'яч.

– Заправитись потрiбно, – сказав Льолiк.

– Скоро буде заправка, – вiдповiв я.

– І випити чого-небудь, – подав голос Болiк.

– Антифризу, – запропонував йому брат.

На заправцi ми з Борею пiшли до магазину взяти кави.