Синдром зародка

Я назвав ii «Єлизавета». Це дивовижний сорт. Вiн не боiться протягiв i стiйкий до посухи. Фiалки дуже примхливi… – вiн посмiхнувся i простягнув Лiзi горщик.

Ось дивак! Пiв на першу ночi, а вiн фiалки даруе.

– Дякую, – на мить ошелешена, вона, нарештi, здогадалася посмiхнутися, але тут же повчальним тоном додала. – Не втрачайте бiльше ключiв в темних коридорах, бо вам доведеться перетворюватися на свiтляка. Добранiч.

– На добранiч, Лiза. Ви смiлива… – згадавши кухонний нiж, додав вiн i посмiхнувся.

«Смiлива» сусiдка трохи постояла з другоi сторони закритоi дверi i вiдчула, як у ii мозку зовсiм трохи, на якихось пару мiлiметрiв, щось зрушилося.

Нiби в стрункiсть мiркувань про шуканий чоловiчий об'ект втрутилося мимовiльне вiдчуття нелогiчностi.

«Все-таки дивнi iстоти цi чоловiки. У них безумовно щось е!» – подумала вона i пiшла спати.

* * *

Наступного дня Лiза прокинулася вiд дивного вiдчуття. З самого початку, як тiльки вiдкрила очi.

Їй наснилися вiршi. Так ясно i виразно збудованi в катрени римованi рядки.

Подруга скочила з лiжка i поспiхом записала iх на телефонному рахунку, що валявся на столику в коридорi. А раптом щось варте?

Вона складала вiршi з дитинства. Незлiченна кiлькiсть маленьких i великих «шедеврiв», спiшно написаних на клаптиках газет i аркушиках iз закрученими краями, губилася серед старих паперiв, квитанцiй та книг. Згодом цi шедеври здавалися в макулатуру i безслiдно зникали разом з далекими рожевими миттевостями творчостi, коли вдавалося лiтати увi снi i говорити направо i налiво всiлякi дурницi.

Потiм, за звичкою, студентка фiлфаку пописувала вiршi в iнститутi. Вони були наiвними i наслiдувальними, не витримували нiякоi лiтературноi критики, але приемно грiли ii марнославство, вiдносячи Лiзу до неординарних лiричних натур.

Ставши дружиною i матiр'ю, подруга закинула подалi поетичнi вправи. Так i не знайшовши захоплених шанувальникiв i переконавшись у своiй бездарностi, вона залишила творчiсть генiям i зайнялася земними турботами про вирощування потомства.

Але, чи то сонечко свiтило сьогоднi iнакше, чи то лiто, нарештi, вичерпалося, i тiнi на стелi намалювали якусь неймовiрну картину. Щось таемниче i чарiвне разом з поетичними формами золотими нитками звисало зверху i заплутувало ii, немов лялечку, в кокон особливих, чарiвних емоцiй. Як у дитинствi напередоднi Дня народження, коли в очiкуваннi гостей i подарункiв ти занурюешся в передчуття щастя.