Етимологія крові

Отак сидiла хвилину, двi, три… коло мами, тримаючись за пiвмiсяцi, мов за власну долю, не наважуючись заплакати. А коли знову доторкнулася до неньчиних долонь, тi вже були холодними…

Не схотiв Василь домовину для Степаниди робити. Микола думав вплинути якось на свого давнього товариша, але як побачив осатанiлi очi Василевi i кулаки стиснутi, тодi й вiн п’ятами накивав. Не мiг зрозумiти, що коiться. Довелося до Прокопа звертатися – дитятського трунаря. Щоправда, на похорон Василь прийшов, мовчав, не хрестився жодного разу, сам – бiлiший вiд покiйницi.

Ликера

Василь привiв ii, коли ще тиждень лишався до сороковин по жiнцi.

– Вона буде тобi за маму, – сказав Ганi.

Зеленi очi-криницi дiвчини проковтнули здивовано спочатку батька, а потiм – незнайомку – ii Ганя ранiше не бачила в Горностайполi. Але, пригадуе, десь нiби й бачила вже – знайоме дуже обличчя. Нi, точно, Ганя знае ii…

Ликера була красивою – з густим темним волоссям, заплетеним у довгу косу, з виразними карими очима, струнким станом i нiби влитою в неi якоюсь аж занадто живою силою.

Ликера була молодою, в розквiтi дiвоцтва, може, рокiв вiсiмнадцяти, якщо не менше.

«Сестра, ще б куди не йшло, але мати…» – подумала Ганя.

Щоправда, перечити батьковi не стала, а лише привiталася стримано з нетутешньою красунею i швиденько вибiгла надвiр, подалася в напрямку лiсу.

У лiсi мала свою схованку – на одному з пагорбiв, де переважно росли молодi сосни, а земля була встелена яскравим свiтло-зеленим мохом. Гiлля на однiй iз сосен десь на пiвтора метри вiд стовбура тягнулося до землi, нiби поли довгого плаща на казковiй феi.

Ганя хутко пiрнала пiд те гiлля, зникаючи в ньому, що нiхто ii вже не мiг побачити. Проте вона могла бачити все i всiх довкола – через просвiти мiж маленькими голочками на гiллi. Отак часто сидiла пiд сосною i розмiрковувала про свiт, про людей, яких знае, про дерева i звiрiв, про сонце i дощ, про все, що встигла увiбрати в свое серце. Вiдколи померла мама, i не було з ким порадитися, якщо виникали раптом якiсь питання чи сумнiви, приходила сюди, щоб отримати вiдповiдь – тут найкраще думалося. От i цього разу Ганя, обiйнявши своi худенькi колiна, сидiла на шматку драноi мiшковини, що ним була встелена вогка земля ii «келii», i намагалася зрозумiти: що вона вiдчувае до Ликери. З одного боку, тепер iм житиметься веселiше i легше – адже буде пiдмога у господарствi. І батько, можливо, менше зникатиме з дому, менше питиме гiркоi води, менше лаятиме i битиме доньку.