Етимологія крові

Потiм лiто – збiр врожаю, зимова тиша i знову – весна… Скiльки не ходила до церкви – все те саме. Стрибае полум’я неспокiйно, кiптяву чорну випускаючи, наганяючи жах якийсь…

Не миналося.

Але боялася розказати комусь. І аби не помiтив нiхто тоi чорноти, просто перестала у церкву ходити. Хай дивуються сусiди – нiчого не казатиме. Їi справа. Та i де ж той Бог? Немае нiякого Бога, просто вигадав хтось, аби грошi з людей на свiчки та на вiдправи усякi збирати.

Тiльки тривога все спокою не давала…

Вiдволiкалася важкою працею у господарцi, але в кiнцi дня недобрi думки знову оживали у нiй, часом не давали заснути, катували, повiльно знищували ii.

Степанида змарнiла на лицi, схудла, чолом почали проступати все глибшi зморшки, а у волоссi з’являтися першi сивини. Старiла на очах.

Василь раптом змiнився теж. Став мовчазним i дратiвливим. Почав зникати десь i повертався пiзно – сам не свiй, нiчого не пояснюючи. То до чарки зазирав без приводу, то без причини накидався на жiнку й на доньку, лаючись, на чому свiт стоiть… Аж одного разу почав щосили лупцювати Степаниду, не шкодуючи iй стусанiв – наче звiр страшний у його шкуру вселився.

Перелякана Ганя побiгла кликати сусiдiв, i якби тi не нагодилися вчасно, Степа б уже вiддала Боговi душу.

Вiд того часу жiнка так захворiла, що перестала виходити з хати. Усе стогнала глухо, лежачи на лiжку, бо говорити не мала сил.

Ганя, як лишень могла, доглядала за мамою, носила з криницi свiжу воду, варила трави i кашi, поiла, годувала, обмивала ii, прала сорочки i допомагала переодягатися у чисте.

Василь, коли з’являвся у хатi, лише зиркав на них обох вовчим поглядом – аж блищали вiд злостi зiницi – i мовчки виходив – так, наче його тут уже нiчого не стосувалося.

Бiльшiсть односельцiв почали оминати iхню хату. Лише тим, котрi щиро за Ганю переживали, не страшно було навiдуватися до Босенкiв. Одним з таких був Микола – церковний дяк, уже сивий дядько.

Померла Степанида одразу по Зелених святах. Вмирала на очах у доньки. Останнi сили зiбрала – щоб заговорити нарештi.

Глухим, здавленим голосом ледве вимовила:

– Пiвмiсяцi… своi… бережи, доню. Це ж тобi – на щасливу долю… не знiмай iх…

– Нiколи, мамо. Обiцяю, що нiколи iх не знiму, – Ганя вiдпустила маминi гарячi долонi, щоб доторкнутися до золотих пiвмiсяцiв на вухах i переконатися: нiкуди не зникли. Стисла мiцно кульчики, нiби хтось уже збирався iх у неi вiдняти. Гiркий вiдчай пiдкочувався повiльно – через груди – до не по-дитячому глибоких очей.