Етимологія крові

Таемницю нашого роду закопали глибоко в землю чужi й п’янi дядьки.

Наступного року, саме на мiй день народження, сталася аварiя на ЧАЕС i, хоч наше село не потрапило до надмiру враженоi радiацiею територii, ми з батьками все одно виiхали звiдти. До столицi. Хтось iз батькових знайомих нам посприяв у тому. Але я не мала анi найменшого бажання кудись iхати. Усе, що залишала, було МОЇМ, тобто единим справжнiм для мене. Пригадую, навiть плакала, коли прощалася зi страхолiською хатою – але не так вiд реально усвiдомленоi втрати, як бiльше – перед невiдомiстю.

Плакала з таким театральним драматизмом, що у рiдних це викликало лише смiх. Вони смiялися з мене, а в очах був сум.

– Ярославо, не плач, – казали, – будемо навiдуватися вряди-годи, це ж не зона.

Хтось чогось не мiг второпати. А я тодi розумiла лише одне: ми залишаемо могили своiх предкiв. Тепер вони будуть без нас. Це все, що я тодi годна була зрозумiти. У тому смiшному вiцi, коли випадають молочнi зуби i з’являеться нав’язливе бажання якомога швидше стати дорослою.

Отже, ми переiхали до столицi.

Того ж року тато знайшов собi iншу жiнку i пiшов жити до неi. Вiн i ранiше бахурував, тiльки мама не зважала на те ранiше – завжди ж повертався додому. Цього разу подався з кiнцями. А ми з мамою залишилися удвох. У нашiй невеличкiй двокiмнатнiй квартирцi. В панельнiй дев’ятиповерхiвцi з лiфтом та смiттепроводом.

[хронiки чужих життiв]

Киiвське Полiсся. Горностайполь

Ганя

Коли Ганi виповнилося сiм рокiв, мама подарувала iй золотi кульчики-пiвмiсяцi.

Вуха проколювали без голки, пiдточеними шпичками кульчикiв, змоченими в горiлцi. Ганя навiть не зойкнула. Було страшно боляче, але терплячiсть вперемiж iз почуттям сорому (невже я така слабачка?) перемогла. Аж свiтилася вся вiд радостi – нарештi стала дорослою.

Ганя не знала, що напередоднi ii свята мати з батьком зчепилися були – ледь не до скандалу. Просто Василь дуже спротивився Степанидинiй думцi щодо такого дорогого подарунка.

– Ми ж не багачi якiсь, щоб розкидатися на цяцьки. Не панночка, обiйдеться. Нема чого змалку привчати до розкошiв.

Але Степанида не здавалася i вперто наступала на чоловiка. Їхня донечка мусить бути найкращою дiвчинкою в Горностайполi. Яка ж це розкiш? Золотi пiвмiсяцi лише оберiгатимуть Ганю вiд злоi сили, вiд зурочень заздрiсних односельчан. Та й голiвка у неi не болiтиме нiколи – бо золото ж.

Нi, у неi в родинi не було забобонних, зовсiм.