Етимологія крові

Я ще тодi, видивляючись на тi брижики, думала: «Старiсть – страшна, не хочу бути старою».

Мiй дiд, чоловiк баби Галi, помер за одинадцять рокiв до мого народження. «Був дуже працьовитим i… нiжним», – розказувала баба. Шкода, що не дочекався мене. Думаю, з ним менi було б веселiше.

Багато чого розповiдала стара про себе i про дiда. Про мою маму i маминих старших сестер, тiтку Ольгу та тiтку Катерину. Та нiколи – про своiх батькiв, сестру i брата. Я знала, що всi вони вже давно лежать у землi i що баба не хоче про них згадувати.

Але так хотiлося уявити, якими були отi моi далекi предки: про що думали, що iли-пили, як сварилися, як любили i ненавидiли одне одного. Чи так само – як ми?..

Бабця Галя була майстринею вишивки. Колись до неi приходили на навчання дiвчата з iнших сiл, приiздили навiть iз Фастова i Трипiлля. Але вона мрiяла передати все свое вмiння менi – кровнiй i прямiй спадкоемицi. Тiльки нiчого з того не вийшло. Надто вже непосидючою я виявилася для такого нудного заняття.

Мене цiкавили лише лiтери, з яких народжуються слова, лiс i вечiрнi гульбища на нашiй вулицi.

– Ликерка, – iнодi казала на мене бабця i якось скрушно при тому хитала головою.

Я вже знала: Ликеркою звали ii молодшу сестру, але чим саме могла нагадувати оту Ликерку, годi було збагнути. Бабця вперто вiдмовлялася говорити про це.

«Ну i не треба, – думала собi, ображена, – захочу – сама про все якось довiдаюся».

У лiс, якщо вже казати по правдi, я ходила не заради грибiв.

Просто любила слухати лiс. Там, у ньому, було для мене багато таемниць. Інодi навiть навмисне вiдставала вiд Сонi, Вiки i Санi, нiби загубила iх.

– Ярко-о-о-о! – гукали i замовкали, а я собi потай блукала помiж дерев.

Кiлька разiв, на одному i тому ж мiсцi, чула: кричить якась жiнка – так, як можуть кричати лише вiд пекельного болю або у передсмертних судомах. Ставало страшно, аж дибки здiймалося волосся. Але мене знову i знову тягнуло до того мiсця, до того крику – незбагненним зв’язком iнтуiтивно вгадуваноi спорiдненостi.

Менi нiхто нiчого не говорив. Я знала лише те, що вiдчувала сама. І мовчала. Бо це було МОЄ, сокровенне.

Того ж самого року, в сiчнi, по рiздвяних святах, бабця Галя померла. Ми з мамою довго не могли вiдiйти вiд цього тяжкого горя. Поховали стару на сiльському цвинтарi поруч з iншими нашими родичами, серед яких, проте, не було анi ii батька, анi матерi. Анi сестри Ликерки. Ми так i не дiзналися про них нiчого.