Етимологія крові

Коли менi виповнилося сiм рокiв, я отримала в дарунок вiд мами величезний набiр фломастерiв. До малювання нiколи не мала охоти. Проте, фломастери годилися менi в iншiй, вельми цiкавiй, справi. За допомогою того модного (на той час) канцелярського приладдя можна було смiливо передавати усiлякi знайомi i незнайомi слова. Багато слiв. Рiзнобарвних, яскравих. Свiтлих i темних. Писала iх на паперi, шпалерах, тюлi, парканi… Моiй радостi не було меж. Це нагадувало чари: лiтери, якi самi по собi не мають жодного значення, складаються в ряд i починають раптом щось означати.

І ти можеш передавати лiтерами все, про що думаеш. Або чого не можеш вимовити вголос.

Того ж самого року в моему життi сталося ще декiлька важливих подiй.

Влiтку батьки повезли мене до Криму – на Чорне море. І саме там я пережила свое перше дитяче розчарування. Адже виявилося, що вода у справжньому морi – завжди солона i важка. А хвилi – великi i шумнi. Справжне море – воно пахне дельфiнами i казковими мушлями, воно завжди – без того берега.

Я довго плакала, коли дiзналася, що мое рiдне Киiвське море – рукотворне, тобто це взагалi нiяке не море, просто так називаеться. Почала потай ненавидiти його…

Восени я пiшла до страхолiськоi школи.

Пiсля занять бiгала до лiсу. Лiс, на вiдмiну вiд моря, був справжнiм. Мама завжди лаяла мене за те, що я не заходжу пiсля школи додому й не перевдягаюся. Майже кожного вечора вона мусила вiдпорювати вiд форми бруднющi (чорнило з чорноземом) манжети i пришивати новi. При тому торочила, що нiколи бiльше не пустить мене до лiсу.

Але величезна торба, наповнена пахучими грибами таки пом’якшувала дещо неньчинi суворi вердикти, i наступного дня, пiсля школи, я повторювала своi лiсовi подвиги. Зi мною завжди були три вiрнi подружки – Сонька, Вiка i Санька. Інодi за нами валасалися хвостиками iншi однокласники, а я не любила, коли у лiсi було надто гамiрно.

Третину назбираного добра завжди вiдносила бабi Галi, маминiй мамi, яка жила через десять хат по нашiй вулицi.

І доки не зачинало смеркати, я слухала ii оповiдки про життя, про лiс, про Страхолiсся, про те, як робили Киiвське море i заливали цiлi довколишнi села – з хатами, церквами, школами i цвинтарями… Я уявляла все це, i менi ставало моторошно. Я ще бiльше ненавидiла наше море – море штучне, море-вбивцю.

Бабуся Галя народилася у Страхолiссi i, хоч не вешталася нiколи по чужих свiтах, проте багато всього пережила й набачилася. Глибокi брижики по всьому обличчi.