Вибрані новели

Не пiзнала. А потiм мене привiтала. «Наша, синку, Марiя вмерла. Я тобi не писала, аби не сумував. Та як ще умирала, то все за тебе допитувала. Ми ii дурили, що ти над’iдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коли б тебе хоч крiзь вiкно, хоч через порiг уздрiла. Та й умерла». Отак рвалася та нитка…

Несвiдомо говорив мамину спiванку: «Ой не коси, бузьку, сiна…»

– Пiшли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Адi, синку, оце Марiiн грiб. Я вже насадила i рути, i барвiнку i хрест дала змалювати, але ще вишеньку не посадила, аж восени посаджу».

Сiли ми коло гробу, i мама оповiдали менi за бiду Марiйчину. Чоловiк злий, дiти малi, бiда в хатi. Вiтер здував iз вишень бiлий цвiт. Цвiт падав на грiб i на нас. Здавалося, що той цвiт зростаеться з маминим бiлим волоссям i що роса з цвiту спадала на мамине лице. А я, нагадував собi, як ми з Марiйкою вiвцi пасли…

Гарячi сльози впали на стiл.

– А потiм мама вмерли. Грiб мамин недалеко вiд Марiiного. Цвiт iз маминоi вишеньки падае на грiб Марii, а з Марiiного – на мамин грiб.

Був я там раз. Сидiв межи тими гробами, i нагадалася менi мамина спiванка. Коли не знаю вже кiнця. Посидiв я там та й пiшов з могили. Лиш вишневий цвiт з гробiв летiв за мною, як коли б тим цвiтом сестра i мама просили, аби я не йшов.

Ще довго ходив по хатi та несвiдомо шептав:

Ой не коси, бузьку, сiна,

Бо ся зросиш по колiна.

Та най тота чайка косить,

Що набакир шапку носить…

ВИВОДИЛИ З СЕЛА

Над заходом червона хмара закаменiла.

Довкола неi заря обкинула своi бiлявi пасма, i подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тоi голови промикалися промiнi сонця.

На подвiр’i стояла гурма людей. Вiд заходу било на них свiтло, як вiд червоного каменя, – тверде i стале. З хорiм iще сипалося багато народу. Як вiд умерлого – такi смутнi виходили.

За людьми вийшов молоденький парубок iз обстриженою головою. Всi на нього дивилися. Здавалося iм, що та голова, що тепер буяла у кервавiм свiтлi, та мае впасти з плiч – десь далеко на цiсарську дорогу.

В чужих краях, десь аж пiд сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозi.

– Ти вже йдеш, синку?

– Йду, мамо.

– А ти ж на кого нас покидаеш? Жiнки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвiрка. Пiдiйшов до сина тато.

– Сiдаймо, синку, на фiру, бо колiю спiзнимо.

– Ще цу нiч переначуй у мене, синку.