Камінний хрест. Новели

Камiнний хрест. Новели

Василь Семенович Стефаник

Рiдне

Героi творiв Василя Стефаника (1871–1936) опиняються в межовiй ситуацii, iхнi трагедii новелiст переживае як власнi («І все, що я писав, менi болiло»). Письменник уживае покутський дiалект, передае живi, як саме життя, образи трагiчноi дiйсностi, якi неможливо було б вiдтворити лiтературною мовою. До видання увiйшли новели зi збiрок «Синя книжечка», «Камiнний хрест», «Дорога», «Мое слово» та iн. Автор зачiпае теми самотньоi старостi та трагедii зайвих ротiв у бiдних селянських родинах («Сама-самiська», «Ангел», «Осiнь», «Катруся», «Новина»), емiграцii за океан галицького селянства на межi XIX та XX ст.

(«Камiнний хрест») тощо. Твори В. Стефаника перекладено багатьма мовами свiту.

Василь Стефаник

Камiнний хрест

Новели

Серiя «Рiдне» заснована у 2020 роцi

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020

* * *

У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту

Синя книжечка

Синя книжечка

Отой Антiн, що онде п’яний викрикуе на толоцi, був все якийсь нещасливий.

Все йшло йому з рук, а нiщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дiстане. За кожний раз отак.

Але як умерла йому жiнка, а за нею i два хлопцi, та й Антiн як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собi вiд вiйта синю книжку службову та й мае йти десь найматися, служби собi шукати.

Сидить отам п’яний та й рахуе, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.

– Продав – та й авус! Не мое – та й решта! Не мо-о-е! Ей, коби дiд мiй та пiдвiвси iз гроба! Моспане, штири воли як слимузи, двацiть штири морги поля, хати на цiле село! Все мав. А онука, адi!

Показував селовi синю книжечку.

– Ой, п’ю та ще буду. За свое п’ю, нiхто до того рихту не мае. А вiн менi каже: мой, грунт прiсцев-ес! Печетку прибивае та й картае! Е, я ще не таких вiтiв видiв.

– Аби тобi так умирати легко, як менi гезди легко!

– Йду я з хати, геть цалком вже вiходжу, та й поцiлував-сми порiг, та й iду. Не мое – та й решта! Бий, як пса вiд чужоi хати! Можна – проши. Було мое, а тепер чуже. Вiходжу надвiр, а лiс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!

Антiн б’еться обидвома кулаками в груди, аж гомiн селом iде.