Камінний хрест. Новели

– Знаете, туск такий прiшов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидiв, посидiв, та й вiходжу – не мое, що маю казати, коли не мое…

– Аби так моiм ворогам конати, як менi було iз своi хати вiступати!

– Вiходжу я надвiр та й нi, таки обмарило. Дзелений мох на хатi, треба би ii пошивати. Камiнь вода – не я тебе буду, небого, пошивати. Камiнь – аби камiнь, та й розпук би си iз желю!

Антiн по цiм словi гатить руками у землю, як у камiнь.

– Сiв я на приспу. Ще небiжка мастила, а я глину тачками возив.

Лиш хочу встати, а приспа не пускае, ступаю – не пускае. А менi жель, не жель, нi! Але таки гину… Сиджу я та реву, так реву, якби з нi хто паси дер. Люди ззираютьси на покаянiе.

– Адi, отам коло ворiт та пiп прощi казав. Увес мир плакав. Поредна, каже, жона була, працовита…

– Перевертайтеси в гробi, небожета, б-м лайдак. Пропив-ем усе що до нитки. І полотно пропив. Чуеш, Марiе, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дедя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…

Антiн тепер показуе на вiйтову хату.

– Але вiтиха – добра жiнка. Вiнесла ми хлiб на дорогу, аби вiт не видiв. Най пан Бог твоiм дiтем годить, де си поступ’ють. Най вам Бог усiм дае лiпше, як менi…

– На який гатунок я маю на чужi приспi сидiти? Іду. Лиш поступив-ем си, а вiкна в плач. Заплакали, як маленькi дiти. Лiс iм наповiдае, а вони сльозу за сльозов просiкають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала.

– Обтер-ем полов вiкна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й вiдступив-ем цалком.

– Ой легко, як камiння гризти. Темний свiт навперед мене…

Антiн обводить рукою довкола себе.

– Є ще гезди грошi, але буду пити. З нашими людьми нап’юси, з ними пустю. Най знають, як iз села-м вiходив.

– Адi, в пазусi маю синю книжечку. Оце моя хата, i мое поле, i моi городи. Іду собi з нев на край свiта! Книжечка вiд цiсаря, усюда маю дверi втворенi. Усюда. І по панах, i по жидах, i по всекi вiрi!

Виводили з села

Над заходом червона хмара закаменiла.

Довкола неi заря обкинула своi бiлявi пасма, i подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тоi голови промикалися промiнi сонця.

На подвiр’i стояла гурма людей. Вiд заходу било на них свiтло, як вiд червоного каменя, – тверде i стале. З хорiм iще сипалося багато народу. Як вiд умерлого – такi смутнi виходили.

За людьми вийшов молоденький парубок iз обстриженою головою. Всi на нього дивилися.