Вибрані новели

Семениха налагодила iди й пиття i обсадила великий стiл кревними, а Тому поклала на чiльне мiсце.

– Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сiдай, та тiшмося, що-смо всi вкупцi. Сiдай, роде мiй, най з тобов все щасте сiдае. Коби був Семен, то би вiн вас знав просити i присилувати. Николаю, а чи пам’ятаете, як вам пляшку з горiвкою розбив на головi i пироги викинув псам, що-сте не хотiли з ним пити?

– То не було, бабо, жарту з дiдом: або гинь, або пий!

– Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с менi наймилiший! Най ся вп’ю! Бабi небогато треба, аби заспiвала дiвоцькоi…

– Ей, Томо, Томо, коби-м у твоiх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий пiд стiл.

Коби ти очi не пускав удолину, але вгору, то легше би твоiй душi було. Пий до вуйка Миколая…

Вона стояла перед столом висока, сива i проста. Очi мала великi, сивi i розумнi. Дивилася ними так, як би на цiлiм свiтi не було такого кутика, аби вона його не знала i, закотивши довгi бiлi рукави, не зробила би в нiм того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила i не звела всього до порядку.

– Бабо, у вас добре: i iсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очi вашi просять.

– У мене таки так, я очi маю, аби смiялися, аби жартували. Я не маю iх, та й мама iх не змалювала, аби плакали. Коби ви iз своiх очий прiгнали тоту мраку чорну, що вам свiт затемнюе. У моiх очах е моi дiти, е мое поле, i моя худоба, i моi стодоли, та чого iм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обiтруся.

– Не кожда натура однака, бабо.

Є така, що хоть ти ii медом годуй, хоть ти ii у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.

– Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дiтий, у вас нема нивки анi худобинки! У вас е лишень хмара, i полуда, i довгий чорний чупер, що вам сонце закрив. А бог вас карае, бо ви маете на его сонце дивитися, ви маете дiтьми тiшитися i зеленим колосом по веселiм лицi гладитися. Томо, табо бери, не гнiвайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоiм весiлю кiсточками докупи дзоркала.

Баба вам не ворiг. За то, що душу хотiв-есь загубити, за то я гнiваюся на тебе. Але вперед з’iжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потiм будем говорити.

– Роде мiй чесний та величний! Тiшуся тобою як не знати чим, що мене не забуваеш, що мене любиш i за моiм столом п’еш та файнi слова говориш!

По гостях мигнула яснiсть щастя, як часом сонце замиготить по чорнiм глибокiм ставi.