Вибрані новели

Нiби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, i все ему виглядало, що вiн тотi дiти носить. Та й вiдси пiшла кара на Басарабiв. То ще як я йшла за Семена, та моi мама менi повiстували за це та й не радили йти. Та той грiх за тотi дiти ви покутуете, але то межи вами десь-не-десь прокидаеться. Не кождий Басараб носить той грiх, лиш бог одному котромусь кладе его в сумлiне.

Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собi затямте, як то грiх грасуе, доки не вiдкуплений. Бо тiло все перебуде, по нiм нiчо не пiзнати, але сумлiне точить.

Та то видко на деревi на такiм великiм, що хмар досягае. Розколеш его, а там сама червоточина, черв’яка не видко, нiколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлiне точить з рода в рiд.

– Сумлiне точить, а то кара над усiма карами.

– Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нiчо, треба вислухати.

– Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або пiдпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карае.

Та як така хмара злопотить по небi, та й тогди приходить сам час, аби тратитися. Йдете коло води, а вона вас тягне, як цiлюе, як обiймае, як по чолi гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь вiдкись виринае в головi слово: тiкай, тiкай, тiкай! І гонить вас стома кiньми вiд тоi води, забирае всю пару з грудий, а голова розскакуеться, бо дурiе. Аж тепер дурiе. Глипнете на вербу, та й вас знов зiпре. Руки такi чиняться веселi, аж скачуть та й без вас, без вашоi причини, самi-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боцi стоiте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбiжить слово: тiкай, тiкай! Руки обсипаються огнем, падуть як усушенi, та й знов тiкаете. Як кого на очi побачите, або жiнку, або дитину, а воно также кричить: тiкай! Але i говорить до них, i смiеться, а все то так, як би не я говорив, i тручае там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадуеться така грушка, що ще як ви дитиною були та видiли ii. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадаеться. То гонить воно чоловiка у тисячу бокiв нараз, а не знати, куди йти. А потiм лишить, нараз лишить. Мине година, або й двi, або й день, та й знов приходить. Серце застигае, очi так плачуть, так плачуть, що викапують. Але анi слiз не видко, анi плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордуе наново.