Черниговка. Исторические портреты

 – Ось читай, що вони написали нам.

– Одначе не прислали! – возразил Яненченко.

– Пришлють, – сказал, с решимостью выступивши, Вуехович. – Присягаюсь на тiм, що пришлють i гетьмановi московському не скажуть. Люди нашi.

– А ти почiм знаеш? – сказал Яненченко. – Хiба вже з ними змовився: соболiв московських захотiв!

– Ти мене, Якове, соболями не урiкай, – сказал с видом достоинства Вуехович. – Молодий ти ще, щоб менi таке завдавати. Я над твого батька старший лiтами, а не те що над тебе, хлопця!

– Мiй писар вiрний менi чоловiк, – сказал Петро.

 – Я не дозволю на його порiкати.

– Не дозволиш, то й добре йому, – возразил Яненченко. – На те гетьман еси. І про Мазепу казав ти колись, що вiрний тобi. А Мазепа тепер перший чоловiк у гетьмана-поповича став.

– А що ж робити, коли так склалось, – произнес Петро. – І Мазепу не виновачу я. Не класти було йому шиi пiд обух. Я б i сам так зробив, як Мазепа, якби на його мiсцi був. Тi полковники, що вiд мене вiдцурались, бiльш виноватi.

А всьому початок положив зять Лизогуб, що перший з них пiдлизався. Тi всi гiрш менi зашкодили, нiж Мазепа. Да я тепер нiкого не виновачу, бо iм нiчого було бiльш робити. Бачили вони заздалегiдь, що з сього усього нiчого не виникне, окромя лиха. Я один винен, що не послухав iх доброi ради i на бусурманiв понадiявся!

– Мазепа менi великий приятель був, – сказал Вуехович. – І тепер, сподiваюсь, таким зостався. Пошлемо до Самойловича посланцiв, а я лист до Мазепи напишу i прохатиму, щоб за нас заступився перед гетьманом.

А Мазепа у Самойловича велику силу мае. Да вiн такий розумний, що i з Москвою знатиме, як повестись. Вiн усе поробить нам як слiд i улагодить.

– Так, так! – говорил Яненченко.

– Се такий шельмованець, що кого схоче поведе i проведе i в провалля заведе. Вiн пiдлестився до нашого гетьмана, а як побачив, що сонце йому вже не так свiтить, як перше свiтило, так зараз iзрадив свого добродiя, тепер пiдлестився до поповича, а коли прийде час, i того зрадить.

Отакий-то ваш Мазепа.

– Кого ж пошлемо у посланцях до Самойловича? – спрашивал Петро.

– Мене, пане гетьмане, посилай! – отозвался Кондрат Тарасенко, племянник старой Дорошенчихи, быстроглазый, черноволосый молодец, вскочив со своего места.

– Добре! – сказал гетман. – Ти, козаче, не дурень еси i на рiчi мастак. А другого кого ж пошлемо? Другий нехай iде сам Вуехович, коли вiн сподiваеться урештовать усе через Мазепу, свого давнього приятеля.