Черниговка. Исторические портреты

Я прийду до Самойловича i до Ромодана, нехай тiльки перед вами вони заприсягнуться, що менi нiчого не буде, i всiх наших зоставлять на своiх прежнiх мешканнях жити, i всi моi вини, що я проти царя учинив, простяться i на пришлий час не споминатимуться. А я заприсягну не втручатись у жаднi козацькi справи i стану жити вцале приватною особою. Ви з Тарасенком дайте за мене таку обiтницю, а вiд них привезiть менi в листу таку, як я кажу i бажаю.

– Не повiрять вони сьому, – сказал судья Уласенко, – скажуть: не перший раз обiцялись, а не виконали своiх обiцянок.

– Що ж нам дiяти? – сказал Дорошенко. – Бач, Воронiвка, Черкаси, навiть Жаботин i Медведiвка – усi вiдчахнулись од моеi владзи. Уже тiльки чигиринцi да охоче вiйсько тримаються ще за мене, да й тi незабаром одiйдуть, бо вже охотникам показав дорогу Мовчан. Нехай так робиться, як Вуехович казав. Благослови, мати!

– Як до царя подаваться, так тодi матчиного благословення треба, а як з бусурманами водитись, так тодi матчиноi ради не слухаеш.

Іншi порадники есть на те! – говорила с выражением горечи и озлобления старуха.

– Хiба я, мати, не прохав твого благословення, як турка пiд Каменець звав i як Мазепу посилав? – говорил с выражением укора Дорошенко.

– Не благословляла я тебе. Перший раз що мое благословення чи неблагословення варто було, коли найперший владика митрополит благословив тебе на приязнь iз турком. А в другий раз я не те що не благословила тебе, а ще кляла, а ти так розлютовавсь, що аж руками на мене замiрявся i замкнув мене, нiби яку злодiюку!

– Мати! – жалобно произнес Дорошенко.

 – Аже ж я каявся перед тобою i вiк свiй каятимусь. Сам Бог прощае покутуючих грiшникiв.

– Тiльки не таких, що, як собака, на блюваки своi обертаються, як кажуть святi отцi. Твоя покута – шкiлювання з Бога, а не щира покута, – говорила старуха, более и более раздражаясь.

– Пiшла, пiшла, стара! – с досадою вскрикнул Дорошенко.

– Еге! – продолжала раздраженная старуха. – Стара вона стала, тая, що тебе породила i вигодувала! Розум через старощi утратила.

Що ж? Молодоi слухай! Що вона тобi в гречку скаче – се нiчого. Було Хомi, буде ще й тобi!

– Ти, стара, на кого се натякаеш? – обозвалась жена Петрова, все время сидевшая молчаливо и как бы дремавшая после порядочного, как видно было, излияния в себя винного пития. – Нiчого мене iсти i попрiкати! Який зо мною грiх не стався, я його спокутовала не за один рiк!

– Спокутовала! – возразила старуха со злобным смехом.