Черниговка. Исторические портреты

 – 3 черницями, а може, i з ченцями розпилась. Бач, i тепер очi залитi.

– Через кого я така стала, як не через тебе, стара! – говорила, порываясь с места, Петрова жена. – Все через тебе!

Як я замiж вийшла за твого сина, так з першого дня як почала ти мене клювати да гризти да чоловiковi на мене наговорювати, аж поки не засадили мене в монастир. А тепер досадно тобi, що опять мене взяли до себе жити.

– Прiсько, буде! – грозно заметил ей отец ее, Павло Яненко.

– Прiсько, годi тобi! Утихомирся, – таким же тоном проговорил ей Петро.

– Чого там «буде та годi»! – говорила раздражившаяся Приська. – Чого ви на мене гуртом нападаетесь? Самi у грiх увели та й гризете!

– Як ми тебе у грiх увели? – повышая голос, говорила старуха. – Хiба з нас хто направив тебе… Пам’ятаеш, як тебе уловили з молодцем та написали твому чоловiковi. О негiдниця! Сама ти в грiх ускочила, не боячись Бога i людей не стидячись.

– Хто мене у грiх увiв, питаете ви? – говорила Приська. – Батько, рiдний батько, що оддав мене силомiць за нелюбого.

От хто мене у грiх увiв спочатку. Я не хотiла йти за Петра, а мене гвалтом узяли i повезли у церкву вiнчатись. Петро знав, кого брав. Хiба вiн кохав мене? Якби я не Хмельницького роду була, то вiн би i не здумав мене брати, а якби взяв, то давно б мене зарубав.

– І давно було б треба! – с гневом сказал Петро. – Зробить би з тобою, як зробив Богдан з своею другою жiнкою! Ми ж, бач, з батьком твоiм посадили тебе в монастир, щоб ти одумалась i спокутовала. Ти ж, бачу, все ж така ж, яка й була.

– Атож! Олii з мене не виб’ете. І до смертi буду все така, – говорила крикливим голосом все более и более раздражавшаяся Приська. – У гречку скакала та ще скакатиму. От що! Ось поiдь, Петре, вiдсiля мiсяцiв на два або на три. Побачиш тодi, чого я тут нароблю!

– Цить, навiжена! – крикнул на нее Петро. – Хiба схотiлось знову пiд чорний каптур? Добре, мабуть, випила!

– А що ж? – говорила с жаром Приська. – Випила! Тобi можна, а менi так нi! Ти, гетьман, позавчора накликав музики та пiшов по шинках танцювати, а я, гетьманша, зберу жiнок та козакiв i пiду по улицi.

Отак! – При этом она сделала круговорот своим телом. – Що менi зробиш? – продолжала она, доходя до исступления. – В монастир засадиш? Садовй! Зарiжеш, може? Рiж! Я тебе не любила, не люблю i нiколи не любитиму!

– Нехай тобi лихо! – сказал Дорошенко. – Хiба я тебе люблю? Держу тебе того ради, що дочка мала есть. Да i те: яка ти нi еси, а все ж таки ти менi жiнка вiнчана.