Черниговка. Исторические портреты

Один раз помогли, у ляхiв собi Подолля забрали, та й годi. Уже ж не до ляхiв нам тулитись.

– А чому ж не до ляхiв? – сказал Шульга, полковник охочих казаков. – Отепер би з ними краще було поеднатись. Якби вони побачили, що ми тепер лепше до них, як до Москви, привертаемось, то б iм прийшлось дуже по душi.

– iм би, може, прийшлось по душi, та нам не по нашiй шкурi! – сказал Дорошенко. – Нi, Шульго! Сього вже удруге i втрете не повторяй. Нiколи, поки свiт сонця, козак з ляхом не зiйдуться.

– Сто чортiв iх батьковi i матерi, тим ляхам-бiсам! – воскликнул обозный Бережецкий.

 – Тiльки моя така щира думка, що, вiдцуравшись вiд ляхiв, не приставати до Москви, на ii пiдмову не пiддаватись, а славне вiйсько Запорозьке низовее – от наша надiя! О, якби ми тримались всi вкупi: не те, що ляхи, – i москалi не побороли б нашоi козацькоi сили.

– Добра твоя рiч, – сказал судья Уласенко, – тiльки якби рокiв хоч десять попереду була проказана. Бо вже тепер Украiна через нутрянi своi розрухи нi на вiщо звелася.

– Ми з вiйськом низовим еднали-сьмо, – сказал Дорошенко. – І перед кошовим присягу царевi виконали. Так Москва тiеi присяги не поважае, i бояре ii не хочуть, кажуть, щоб виконали ми присягу перед Самойловичем i перед Ромоданом, а не iнак. Що робити! Не хотiлось нам коритись перед поповичем, да нiчого не вдiем. Не поповичевi поклонимось, а царевi, що його наставив i посилае. Учиню так, як цар велить, а опiсля не маю кновать нiчого. Житиму в приватi тихо-мирно. Що там робитиметься – менi все байдуже! Нехай тiльки мене вже не займають i всю родню мою, i при нашiй худобi нас нехай зоставлять.

З нас i буде! І поповичевi годитиму. Що захочуть, нехай витворяють надо мною: сiлькiсь! Все терпiтиму! Багато я погордував над людьми на своему вiку. Покаятись при кiнцi вiку хочу. Аже кажеться: в терпiннi стяжите вашi душi! Мати, благослови!

– Аби тiльки за першi злi учинки не взявся, – сказала старуха. – А на добрi я благословляю.

Мать со слезами на глазах встала со своего места, сняла со стены висевший образ Спасителя в терновом венце и, осенив им склонившего перед нею голову сына, произнесла:

– Сину мiй любий, сину первородний! За все, чим проти мене погрiшив еси, я тебе прощаю i благословляю на життя нове.

Пошли тобi, Господи, здоров’я i щастя!

После этой семейной сцены Дорошенко велел позвать привезшего Полуботков «лист» посланца. Привели Молявку.

– Скажи менi правду, козаче, да тiльки щиру правду, як перед Богом.