Дон Жуан

Байрона – жорстокi тирани, якi пiдкорюють свiт вiдповiдно до власноi волi та власних уявлень про порядок. Проте iдеальний лад так i лишаеться незбагненним для людини. За байронiвським Дон Жуаном, пекло не в серцi протагонiста й не пiд землею; пекло створено на землi, у соцiальному свiтi, у якому бiльше немае прагнень до краси, справедливостi, iстини, доброти. Усi класичнi морально-етичнi категорii постають викривленими й здрiбнiлими, як i людськi душi.

Вiдмовившись вiд зовнiшнього драматизму, в оригiналi спричиненого зiткненням героя зi знавiснiлою реальнiстю, яка не може сягнути внутрiшнiх iнтенцiй Дон Жуана, Дж.

Байрон у поемi лише подеколи експлiкуе внутрiшнiй драматизм, детермiнований поведiнкою донжуанiвського батька-гульвiси та освiченоi й розумноi матерi. Англiйський класик показуе Дон Жуана як персонажа з «подвiйним кодуванням»: як людину, яка мае риси акцентуйованоi особистостi, за К. Леонгардом, але водночас i людини слабкоi, яка – заручник власноi волi й жаги життя. У Байрона Дон Жуан як приклад «акцентуйованоi особистостi» подiбний до Гамлета, поведiнку якого, вiдповiдно до поглядiв К. Леонгарда, «можна спробувати пояснити, виходячи зi структури його особистостi. В особi Гамлета перед нами особистiсть <…> iнтровертна. Вiн навiть друзям досить неохоче вiдкривае свiй внутрiшнiй свiт. Цiею рисою визначаеться лiнiя його поведiнки, його постiйнi коливання: з одного боку, намiр помститися за батька, з другого, його небажання зробити конкретнi кроки в цьому напрямi. Про етичнi мiркування Гамлета навряд чи можна говорити, якщо вже вiн, не замислюючись, вiддае в руки ката Розенкранца i Гiльденстерна. Впадае в око схильнiсть принца данського постiйно вдаватися до роздумiв»[30 - Леонгард К. Акцентуированные личности / К. Леонгард. – Ростовна-Дону : Феникс, 2000. – С. 146.].

Байронiвський «Дон Жуан» мiстить символiчний «каркас», сконструйований iз двох мiфологiчних тем: старозавiтна легенда про грiхопадiння Адама й античний мiф про Прометея.

Ф. Нiцше зауважував, що «обидва мiфи перебувають у зв’язках спорiдненостi, як брат iз сестрою <…>. Усе найкраще, чого може досягти людство, воно досягае в результатi злочину, а потiм людство змушене прийняти i його наслiдки»[31 - Ницше Ф. Рождение трагедии из духа музыки / Ф. Ницше. – М. : Азбука-классика, 2000. – C. 106.].

На думку М. Джозефа, Дж.