Дон Жуан

Та батько-Час його найбiльше нiтив:

минув, неначе лезом вiдтяли,

i знову завдяки його химерi

Жуан спiзнився нинi до вечерi!

95

Вiн розгортав Боскана й Гарсiласо,

i обiймало раптом вiдчуття,

що до небес душа його знялася

i вже нема на землю вороття.

Мiстичноi поезii окраса —

здiймали книги тi серцебиття

i, як в казках шановноi бабусi,

зчиняли бурю, як при землетрусi.

96

Отак у спробах явне зрозумiти

минали днi Жуановi в гаю.

А бракувало серця, щоб любити,

грудей, на котрi голову свою

розчулено вiн мiг би похилити —

отих единих в цiлому краю,

i ще чогось, чого не називаю,

тому що за потрiбне не вважаю.

97

Цей настрiй хворобливий, як нiрвана,

вже Джулiя помiтила. Проте

предивно, що Інеса до Жуана

i словом не обмовилась про те.

Чому? Бо спостережливiсть погана?

Чи правило любила золоте,

яке велить, щоб за синами мати

грiхiв не поспiшала помiчати?

98

Адже й таке на практицi бувае —

мовчить i чоловiк, коли межу

його дружина з кимсь переступае,

вторгаючись у царину чужу…

(Яка при цьому заповiдь страждае?

Не знаю точно, отже, не скажу.

В таких випадках – тiльки мовить слово,

не до ладу воно обов’язково.

99

Чоловiки швидкi на пiдозрiння,

та поцiляють не в стрiлецький круг, —

той, в чий город би слiд жбурнуть камiння,

здебiльшого поводиться, як друг.

І не свое стрiлецьке неумiння

кленуть, зазнавши кпинiв i наруг,

i не свое вважають глупство винним,

а гандж, властивий друзям i дружинам.

100

Бувають i батьки короткозорi,

хоч кожен пильно стежить, наче рись.

І враз нiмiють в розпачi та горi:

сини з дiвками дiлися кудись!

Зламались плани точнi та суворi,

хто в тому винен – свари пiднялись…

Матуся плаче, батечко зiтхае

та спадкоемцiв власних проклинае…

101

Але Інеса – не слiпий мужчина:

все помiчала, стежила, як тать.

Тож слiд гадати, що була причина

Жуанових спокус не помiчать.

Хотiла ще довиховати сина?

Або урок Альфонсовi подать? —

мовляв, у тому саме i бiда вся,

що на дружину надто покладався?

102

Одного дня, улiтку… Слiд сказати,

що лiто – найпiдступнiша пора,

як i весна, звичайно, коли грати

кров починае в жилах i стара.

І в тому тiльки сонце винувате —

його зваблива i лукава гра.

Коти шалiють в березнi. А в травнi —

i господинi iхнi достославнi.