Дон Жуан

111

У нього очi сяяли незвично,

немов благали: «Дужче потискай!»

І потиск був, звичайно, платонiчний…

Вона б вiд нього, як велить звичай,

негайно вiдсахнулася велично,

як од змii отруйноi – i край,

якби пiдозрiвала, що дружина

поводитись так з iншим не повинна.

112

Жуан вчинив, як з радiсного дива

i ви вчинили б, я гадаю, теж —

припав до ручки вдячно i поштиво,

i знiтився, мов крикнув: «Не бентеж!»

Кохання спершу дiе соромливо…

Та знiтилась i Джулiя. Але ж

долала не душi несамовитiсть,

а страх, що голос зiрветься i видасть.

113

А мiсяць звис i з темряви нiчноi

палав огнем диявольських натхнень.

Пiд ним не всидиш в тишi та спокоi,

бо голова – неначе п’яна впень.

За двi години ночi отакоi

накоiш бiльше, як за довгий день…

І як при цьому вигляд немовляти

наш баламут спромiгся зберiгати!

114

Цей дивний час спок?ю чарiвного

тамуе звабу в схованках своiх —

байдужим не лишае вiн нiкого

i самовлади позбавляе всiх.

Слiпуче срiбло променя нiчного

вселяе млость солодку, наче грiх,

i почуття, якi хвилюють душу,

назвати незбагненними я мушу.

115

Бiля Жуана Джулiя тремтiла,

його вiдчувши руку на собi.

Неначе i пручалася невмiло,

але не вивiльнялась в боротьбi.

А потiм… Потiм, хоч i не хотiла…

Та краще вже мовчати, далебi!

Я каюся i червонiю знову —

дарма i розпочав про це розмову.

116

Платоне! О вигаднику й фантасте!

З пiдмогою своеi маячнi

та спроб на людство вплинути зубасте

дорогу ти, як видиться менi,

зумiв до аморальностi прокласти

прямiшу, нiж поети визначнi.

Ти шарлатан, наiвний, як малятко,

чи сват i звiдник – в кращому вип?дку.

117

А Джулiя могла лише стогнати —

для каяття забракло навiть слiв.

Кохання та помiрнiсть поеднати

нiхто в життi, здаеться, ще не вмiв.

Вона i вiдсiч пробувала дати

допоки мозок не потуманiв,

i поступатись почала – вiдколи

«нiзащо» прошептала i «нiколи».

118

Його величнiсть Ксеркс винагороду,

як твердять люди, обiцяв тому,

хто, замiсть всiм вiдомих, насолоду

незнану досi винайде йому.

Я ж до вiдомих схильнiсть маю зроду

та ще й в помiрних дозах. І тому,

радiючи з дарiв земного раю,

на небесах нового не шукаю.

119

О насолодо! Знаемо чудово,

що ти погибель наша! Я даю

завжди собi весною чесне слово,

що поведiнку виправлю свою.