Дон Жуан

152

Коли з’явився вiн, щоб акт складати, —

будь ласка, не соромтеся, пишiть!

Я можу вам перо й чорнило дати,

вигадуйте провини самохiть!

Та шпигунiв гонiть негайно з хати —

служниця ось роздягнена стоiть!»

Тим часом дiвка в розпалi шепоче:

«Коли б могла iм видряпати очi!»

153

«Хоч стовбула перевернiть шухляди!

Ось шафа – обiйдiть з усiх бокiв.

А ось камiн – найкраще вiд громади

сховатись там – вiн майже догорiв.

А я посплю. Благаю бога ради

поводитись тихiше шукачiв.

Коли добро те знайдете чудове,

то покажiть менi його, панове.

154

До речi, пiсля вашоi навали,

коли ви розбудили весь квартал,

скажiть хоча б, кого ви тут шукали,

хто спричинив увесь оцей скандал?

Як звуть його? Чи особисто знали?

Чи здатний вiн служить за iдеал?

Якщо вже честь поставлено на карту,

то знати слiд, чи справа риску варта.

155

Не поспiшайте тiльки убивати,

якщо сивин устиг вiн досягти.

Та й чоловiк не мае ревнувати —

адже йому нема ще й тридцяти!

Не думала моя покiйна мати,

що в свiтi е такi, як ви, кати…

Я плачу, хоч нема такоi звички.

Антонiе, подай менi водички.

156

Можливо, ви ревнуете до неi —

бо спали ми з Антонiею вдвох,

коли ввiйшли до спальнi ви цiеi

i здiйняли такий переполох?

Прошу – як знов з’явитись надихне i

благословить вас iншим разом Бог,

то попередьте, воiни чудовi,

щоб ми були прийняти вас готовi.

157

Ну, от i все я вам сказала зразу.

І знайте, як умiе в глибинi

невинне серце зносити образу,

яку й назвати соромно менi.

Нехай тепер лiкуе вас вiд сказу

сумлiння, вчинки судячи сумнi.

Бог покарае вас за цю провину.

Антонiе, подай менi хустину!»

158

Вона замовкла й на подушку впала,

блiда, в сльозах гарячих i рясних —

мов небо, котре хмарами заткало,

а дощ сiче у блисках вогняних.

Волосся, плечi криючи недбало,

темнiло чорним розсипом на них,

уста тремтiли, й серце стугонiло,

i вiддихи ii стрясали тiло.

159

Лице Альфонсо соромом залито.

Антонiя тим часом, наче змiй,

ходила, позираючи сердито

на пана й супровiд його сумний.

Лиш прокурор всмiхався гордовито,

кохаючись у певностi своiй:

вiн добре знав – якщо в родинi свара,

то буде й суд, а, отже, i покара.

160

Задерши нiс, примружуючи вiчка,

вiн вже до всього втратив iнтерес.

Його лише оживлювала звичка

затiювати вигiдний процес.