Дон Жуан

5

До Кадiса Жуан дiстався вдало.

(Хороше мiсто, в ньому я бував.

Там, поки ще Перу не бунтувало,

мiстився центр колонiальних справ.)

А жiночки! – таких у свiтi мало.

Яка статура, чорт би iх побрав!

Таку ходу, як i такого стану

я малювати й пробувать не стану.

6

Арабський кiнь, жираф чи, може, навiть

грацiйний олень, вишукана лань

чи будь-яка iнакша iхня павiть —

усi вони не йдуть до порiвнянь.

Щоб змалювати iх, потрiбно вставить

окремий роздiл до моiх писань.

А нiжки! А спiднички! Це дiвчата,

про котрих значно краще помовчати.

7

Але писати все-таки я мушу.

Ну, що ж, гаразд! Тонесеньку вуаль

притримуе рука, що ранить душу, —

для неi фарб не маю теж, на жаль.

А одяг! Та об’iдь моря i сушу —

де так обляже шовк або мiткаль?

Зручнiшого не бачив я нiколи,

окрiм венецiанського фацолi.

8

Але пора до справи повертати.

Жуан прибув до Кадiса. Мерщiй

порочний нахил виправити мати

в мандрiвцi сподiвалася морськiй.

Як Ной, вiн мав ковчег свiй скерувати

в краi, де потяг вивiтрив би свiй

i повернув до маминоi школи б,

немов з ковчега випущений голуб.

9

Вiн наказав слузi складати речi,

одержав грошi й низку настанов.

І в нападi гiркоi сльозотечi

Інеса обiймала рiдну кров.

Ще й лист дала (якого вiн, до речi,

не прочитав), де повторила знов

всi вказiвки, якi були повиннi

на благо прислужитися дитинi.

10

Жуан поiхав. Матiнка по тому

понакликала з вулиць хлопчакiв

i почала iх вчити, хоч додому

мерщiй з них кожен вирватись хотiв.

Та не давала попуску нiкому —

нещадно била тих, хто зледачiв,

бо вже надбала досвiду i вмiння

на вишколi нового поколiння.

11

А корабель, що вiз тепер Жуана,

уже в затоку Кадiську ввiйшов.

Мiсцину ту я знаю препогану,

i сам не раз я хвилi тут боров

пiд натиском лихого урагану,

який летить зi сходу стрiмголов.

Жуан стояв, примруживши повiки,

немов прощався з Кадiсом навiки.

12

В юнацьку пору край свiй залишати

невесело людинi – визнаю.

Завинуту отак у темнi шати,

не раз лишав я Англiю свою.

Так сумно бiлину ii мiняти

було на синь в далекому краю!

Проте усе, що в юностi полишим,

нам видаеться згодом наймилiшим.

13

Жуана непокоiли думки цi.

Рипiла снасть на носi та кормi.

Здавалось, мiсто, котре ще iскриться,

от-от погасне, танучи в пiтьмi.