Дон Жуан

Бiфштекс – найкраща рiч при хитавицi,

не вiрите, то спробуйте самi.

Менi принаймнi це допомагало,

тож i на вас впливати мае вдало.

14

Так, батькiвщини межi здаленiлi

спроможнi душу збурити сумну!

Вiдчули це народи навiть цiлi,

коли рушали з дому на вiйну.

Прощання… Очi в мить оту зболiлi

позбавити надовго можуть сну —

i вiд чужого двору або хати

бувае зiр не легко вiдiрвати.

15

Жуан лишав там доброго багато —

i матiр, i коханку молоду,

а це не те, що жiнку залишати,

хоч все у тебе з нею й до ладу!

І недруга нелегко виряджати…

Та тяжчого я лиха не знайду,

анiж створiння кидати кохане —

принаймнi доки ще щось не нагряне.

16

Немов еврей на рiках Вавилону,

Жуан i свiй оплакував Сiон.

І я пустив би крапельку солону,

та сльози не беруть мене в полон.

Мандруйте, люди, з юностi до скону,

це бадьорить i розвiвае сон!

Можливо, згодом нишком у валiзу

до вас i я з романом цим пролiзу.

17

Вiн вiдпливав, з морською гiркотою

змiшавши слiз гарячi ручаi.

«Краса – красi!» (Цитатою меткою

люблю знання пiдкреслити своi!

І королева датська над труною

Офелii вжила також ii.)

Жуан зiтхав, i витирав обличчя,

i виправитись клявся якнайшвидше.

18

«Прощай, моя Іспанiе! Я плачу, —

вiн вигукнув. – Можливо, в далинi

життям своiм платити за невдачу,

як всiм вигнанцям, суджено менi.

І, Джулiе, прощай, бо не побачу

я вже тебе в далекiй сторонi!»

Вiн лист вiд неi видобув з кишенi

i прочитав слова ii натхненнi.

19

«О, я тебе нiколи не забуду!

Та випариться швидше океан,

нiж в непрощенну я впаду облуду

i на подiбний зважуся обман.

Нехай Господь вiддасть мене до суду,

якщо лихий затьмить мене дурман!»

Тут хвиля враз ударила супроти,

i вiн замовк вiд нападу нудоти.

20

«Та швидше небо зiллеться з землею!» —

(а напади все дужчi почались).

«Краси немае схожоi з твоею!

(Допоможiть зiйти менi униз.

Мерщiй! Дивiться, як хитае рею!.

О Джулiе, ти чуеш? Вiдгукнись…»

Але нудота почалась така вже,

що вiн замовк – замало не назавше.

21

Вiн болi вiдчував такi великi

в душi, чи, власне, в шлунку i навкруг,

що мучать, незважаючи на лiки,

коли коханка зраджуе чи друг,

чи ми когось втрачаемо навiки

i гинемо й самi, як вiд недуг.

Вiн ще пишнiше мовив би, нiж доти,

коли б не напад дикоi блювоти.

22

Кохання – рiч капризна.