Дон Жуан

64

Вiдомо, що стремлiння будь-що жити

подовжуе i хворому життя.

Його жiнки спроможнi вкоротити

i друзi, що не знають каяття.

Лише надiя здатна сполучити

те, що Атропа рiже без пуття.

Вiдчай – смертельний ворог довголiття,

як встиг уже нарештi зрозумiть я.

65

Пенсiонери, кажуть, набагато

живуть за iнших довше – i, мабуть,

через свою властивiсть дратувати

людей, за кошт яких вони живуть.

Ось через що, несхильнi поспiшати,

з них принципово декотрi не мруть.

І я колись на безгрошiв’я хворiв,

та був завжди в лабетах кредиторiв…

66

Всi люди в море кинутi несите

твердiшають, мов кремiнь стрiмчакiв,

через свое стремлiння будь-що жити

у свiтi, котрий iх не пожалiв.

Вiд Ноя iм аварii терпiти

доводиться на сотнях кораблiв,

так само, як на каперi, в якому

i аргонавти плавали потому.

67

Та люди – це тварини м’ясоiднi,

як тигри, чи акули, чи вовки, —

не кулики – отi болотнi злиднi,

у котрих невибагливi смаки.

Хоч, власне, трави досить апетитнi

iм споживати теж було б з руки;

чомусь вважають люди непутящi,

що м’ясо перетравлюеться краще.

68

Так i в човнi нещасному гадали.

На третiй день постав на морi штиль —

нарештi змогу все-таки дiстали

заснути пiсля каторжних зусиль.

А вранцi, зголоднiлi, мов шакали,

накинулися на поживну гниль,

хоч слiд було подумати сьогоднi,

що й завтра будуть теж вони голоднi.

69

Проте не важко наслiдки вгадати:

як тiльки все доiли й допили,

то й зрозумiли ясно, що розплати

за глупство не минути iм, коли

бодай добу ще треба iм чекати,

допоки берег з’явиться з iмли.

Чудово сподiватися! Та значно

чудовiше – поводитись обачно.

70

Чотири днi вiтрець i ворухнуть iх

не мiг, немов захоплених у бран.

Мов те дитя у матерi на грудях,

дрiмав у повнiй тишi океан.

А голод звiром втiлювався в людях,

i, як не опинався Дон Жуан,

його собачку все-таки забили

i на снiданок всiм розподiлили.

71

На п’ятий день лиш кiсточки вiд неi

лишились бiдолахам на обiд.

Жуан, який вiд порцii своеi

вiдмовився, як лицаревi й слiд,

тепер психологiчнi емпiреi

вiдкинув геть, бо так уже поблiд,

що iз Педриллом роздiлив реберце,

хоч засмутило вчителя тепер це.

72

На шостий день всi покотом лежали,

мов неживi. А вiтру не було.