Дон Жуан

То звiдки ж знати грецькоi тii!

Щотижня красномовнiсть iхню сонну

я в мислi перекачував своi.

Що ж до поетiв любленого краю,

то я iх не люблю i не читаю.

166

А про жiнок помовчу… Вже зi мною

давно порвали лондонськi пани,

хоча, як до вигнанця, з теплотою

колись до мене ставились вони.

Тож попливли у безвiсть за водою

i вороги, i друзi давнини,

як i жiнки, що згинули, мов тiнi

в химерному нiчному сновидiннi.

167

Жуан до слiв чудовоi сильфiди

уважно прислухався й почуттiв

уже в душi палкiй своiй таiти,

мов та черничка, далi не умiв.

Вiн покохав Гайде. І, дiтись нiде, —

ви б закохались в неi й поготiв!

Тим часом i чорнява говоруха

в Жуана закохалася по вуха.

168

Удосвiта (либонь, занадто рано

для пестуна подiбного) щодня

приходила Гайде до Дон Жуана —

провiдати в гнiздечку пташеня.

Немов троянда свiжа та духмяна,

що тихий сон його обороня,

вона лише схилялася над лiжком,

чола його доторкуючись нишком.

169

Жуан ожив, – рожевiсть, наче хвиля,

обличчя залила йому до скронь.

Здоров’я – буцiм сон пiсля похмiлля,

мов пiсля бурi – тиха оболонь.

Та пристрастям сприяе i дозвiлля,

мов гас, який пiдтримуе вогонь:

Церера й Бахус учать так – i мало

без них би нас Венера турбувала!

170

Коли нам серце сповнюе Венера

(любов без серця не така смачна),

пiдносить миску локшини Церера,

а Бахус пiдливае нам вина.

Та кращае й вiд устриць атмосфера,

i вiд яець не гiршае вона,

i тiльки Бог про те напевне знае —

Нептун чи Пан усiм тим пригощае.

171

Прокинувшись, Жуан завжди знаходив

снiданок, котрий радував без меж,

а також очi – лагiднi на подив,

що хвилювали й радували теж,

ще й покоiвку, котру супроводив

очима не байдужими… Але ж

спочатку вiн купався, пiсля чого

йшов до Гайде та снiдання смачного.

172

Була Гайде i юна, i цнотлива,

i сором не гнiтив ii нiяк,

коли в затоцi радiсно й щасливо

купався Богом посланий юнак.

Вiн був, як образ втiленого дива,

неначе щастя здiйсненого знак,

з якого iм радiти треба спiльно,

бо щастя – це надбання обопiльне.

173

Яку давали радiсть iй велику

тi зустрiчi отут, бiля води,

i доторки без остраху та лiку,

такi приемнi й лагiднi завжди!

Це, може, й надто – бути з ним довiку…

Та розлучитись… О, не доведи!

Вiн був ii здобутком i коханням,

одним до скону – першим i останнiм.