Дон Жуан

174

Вiдвiдини кiнчалися щасливо,

бо батько серед клопотiв i справ,

хоч i завжди уважливий на диво,

вiдсутностi дочки не помiчав.

І ось вiн вивiв човен свiй квапливо,

помiтивши купецький пароплав,

i в море вийшов, вкритий темнотою, —

не Іо красти, з iншою метою.

175

Гайде i змалку матерi не мала,

i виросла без неi з пелюшок.

Тож мить тепер i виявилась вдала,

щоб не тремтiти iй за кожен крок.

І опинилась дiвчина зухвала

вiльнiша набагато за жiнок,

що, будучи замiжнiми, крiзь грати

повиннi навiть в люстро зазирати.

176

Вiдвiдини тепер були тривалi,

розмови теж – вiн все вже розумiв.

Вони могли й прогулюватись далi

пiд захистом скелястих берегiв,

де стiльки днiв, як човен на причалi,

не рухався Жуан i тихо скнiв, —

гуляли, в море дивлячись безкрае,

де сонце десь за обрiем сiдае.

177

Пустельнi тут мiсця були та дикi —

пустельне узбережжя, а за ним

гранiтнi скелi – спершу невеликi,

а далi вищi, з верхом крейдяним.

Над бухтою завжди чаiнi крики,

i рев прибою, i туман, як дим,

який зникав, коли теплiло лiто

i море, наче озеро, розлито.

178

Дзюрчав струмок, мов те вино iскристе

у келихи з важкоi сулii.

Вино – роса душi моеi чиста!

Смаком не перевершуе ii

i проповiдь розумна й урочиста,

що мае все ж недолiки своi.

Подайте нам вина й жiнок на втiху,

а проповiдь лишiть собi для смiху!

179

Людина мусить випити хоч трохи.

Вино i слава, золото й любов —

до них завжди тяжiють випивохи,

яких ще глузд ханжi не поборов.

Життя було б таке без нього вбоге,

без випивки у жилах скисла б кров.

Тож пийте для душi своеi й тiла,

допоки голова не заболiла.

180

Щоб насолоду, гiдну Ксеркса, мати,

запам’ятайте раз i назавжди:

покличте слуг, звелiть мерщiй подати

карафку вiскi з пляшкою води.

З ним i шербет не можна порiвняти,

бургундське теж не тичеться сюди, —

пiсля кохання, битви або сплiну

у вiскi втiху бачу я едину.

181

Той берег… Я змальовував, здаеться,

його… Авжеж. Тепер вiн бовванiв

мов з туману. Як влiтку тут ведеться,

на морi штиль… Ледь уловимий спiв

пташок навкiл… i скеля як фортеця…

А унизу, побiля берегiв

вузеньке пасмо збуреноi пiни,

що мливо перемiшуе камiнне.

182

Вони вже вiддалилися вiд гроту.

В походi батько. Матерi нема.