Санькя

Сиплячи й задихаючись, спливаючи довгою, тягучою, гiрко-солодкою слиною, вони мчали по дворах, поки не знесилiли й не сховалися, очманiлi, у пiд’iздi «хрущовки».

Стояли рачки, з помутнiлими очима, з розкритими ротами, безуспiшно намагаючись продихнути. Хтось заходив у пiд’iзд, але соромно не було…

* * *

– Синку, ти… був у Москвi? – Голос мами у слухавцi звучав приречено й скорботно.

Сашко готовий був роздерти свое обличчя, чуючи цей голос.

– Був, – вiдповiв вiн глухо, високо пiднiмаючи розбиту губу, тому слово «був» пролунало як «’ув».

– …Ви всi в розшуку, – сказала мама, i в ii голосi була ледь чутна надiя, що Сашко ii переконае, скаже, що все це неправда й вiн нiчого не робив поганого.

– Це все… дурницi… – вiдповiв вiн.

Роздiл другий

Сашко розстався з Венею i Льохою бiля метро – вирiшили, що окремо вони викликають менше пiдозри.

Вiн дiстався з Москви до свого провiнцiйного – п’ятсот верст вiд столицi – мiстечка на електричках, або, як це називали його спiвтоваришi, – «на перепряжних собаках».

Сидiв самотньо в кутку вагона, усерединi iнодi тремтiло вiд того, що трапилося з ним зовсiм недавно, знову виникав цей ритм – коли все валиться й дзенькае. Сашко прислухався до цього ритму й розумiв, що не все так погано.

Мiсто виявилося крихким, iграшковим – i ламати його було так само безглуздо, як ламати iграшку: усерединi нiчого не було – тiльки пластмасова порожнеча. Але тому й виникало дитяче вiдчуття торжества, терпке почуття долання, що все виявилося набагато простiшим, нiж здавалося на перший погляд…

Налiтали контролери, Сашко йшов у тамбур, розглядав через мутне скло iхнiй синiй одяг, суворi обличчя.

Потiм, дочекавшись зупинки, оббiгав по перону вагон з контролем i знову всiдався в куточку. Інодi обсмоктував розбиту губу, але вона вже не болiла – гоiлося все, як на собацi.

Виявилося, електричка йшла безшумно – Сашко нiчого не чув.

За вiкном текло щось сiре й безрадiсне. У склi вiдбивався вiн – коротке волосся з упертим чубом, неголенi вилицi, темна шкiра, чоло в раннiх зморшечках… Звичайне обличчя.

Сашко приiхав до свого мiста, дверi електрички зачинилися за ним, немов вiн був апендиксом i його вiдрiзали.

Вiдiгнавши дурнi думки, що його чекае засiдка вже в пiд’iздi («…так вони й влаштували по всiй краiнi засiдки…»), забiг додому.

Замок видав звичнi м’якi брязкотливi звуки. Дверi вiдчинилися.

Мати працювала в нiчну змiну, квартира була порожня.