Санькя

Бабуся готувала одразу на двох сковородах – на однiй розiгрiвала, перевертаючи картоплю й м’ясо, на iншiй сичали й потрiскували улюбленi Сашковi коровайчики – тонкi, майже прозорi млинцi iз солодким темним обiдком. Бабуся готувала без метушнi, вмiло й спритно, не думаючи про те, що i як готуе, й, напевно, могла б заплющити очi й навiть розумом вiдсторонитися вiд того, що робить.

– Нинiшньоi зими останнiх качок порiзали, – розповiдала бабуся, ворушачи на сковородi картоплю й м’ясо, – сил уже немае до рiчки ходити.

З гiрки спущуся, а назад ледве йду – а качки чекають на мене, кличуть.

Бабуся неквапно говорила то про одне, то про iнше, але йшлося насправдi про те, що всi вмерли, й бiльше нiчого немае.

– Дiд оглух зовсiм, не чуе нiчого… Вставав востанне у червнi. Пiшов до туалету i впав у дворi. «Навiщо встав-бо? – кажу. – Я ж тобi цебро поставила!» Насилу пiдняла дiда.

Бабуся зробила пiд сковородою з картоплею й м’ясом малий вогонь, виклала останнiй коровайчик з iншоi сковорiдки й пiшла в хату.

Сашко встав, потоптався на кухнi й подався покурити на вулицю. Виходячи, почув, як бабуся голосно каже дiдовi:

– Санькя приiхав! Санькя!

– Санькя? Що ж вiн не зайде? Я чую, ти там гомониш iз кимось…

Зовсiм стемнiло. Село було безмовне. Дитина пiшла. Бiля калюжi лежала ii лозина. Сигарета димiла. Попiл не падав. Повз Сашка протопав захирiлий п’яний мужик, не звернувши на Сашка жодноi уваги.

– Що ж ти не йдеш до мене, Санькя? – запитав дiд, коли Сашко ввiйшов у хату й сiв бiля дiдовоi постелi.

У його голосi ледь чутно тремтiла стареча iронiя – боiшся, мовляв, мене – передсмертного дiда свого. І разом з iронiею вiдчувалася жалiсть – ну нiчого, хлопче, я довго не затримаю.

Дiд схуд, стирчали гострi плечi, випирав сiрий борлак, злипалися слабкi очi. Дiд готувався вмирати. Коли вiн говорив, у горлi ледь чутно клекотiло, i слова виходили маловиразнi.

– Помирати не страшно, Санькя… Життя дуже довге.

Набридло вже. Лежу он, нiяк не можу померти. Ех, Санькя, Санькя…

Сашко мовчав, дивлячись на дiда.

– Дай поiсти йому з дороги! – сказала бабуся. – Наговоришся ще! Не помреш, поки поiсть!

– А я хiба не даю? – вiдповiв дiд. – Іди, Санькя, iж…

Сашко слухняно пiшов на кухню. Дiд щось шепотiв, розмовляв з кимось, заплющивши очi.

Бабуся розпитала Сашка про матiр, про те, чи не збираеться мати замiж, про те, чи не п’е вiн сам i де тепер працюе.