Санькя

На вулицi стояла похмура, сиза вогкiсть, особливо неприемна влiтку.

Село не подавало жодноi ознаки життя. Бiля все тiеi ж учорашньоi калюжi стояв той самий хлопчик з лозиною у руцi. Сичачи, вiн бив по своему брудному вiдбиттю й вiдскакував вiд калюжi.

Вiд вигляду дитини, можливо, щемiло б серце, якби не стояла на серцi тиха порожнеча.

– Устав Санькя, чого встав-то? – сказала бабуся, яка саме зайшла знадвору. – Пiдемо снiдати.

Яечня iз салом, помiдорами й кабачками – неприродно яскрава, немов малюнок дитини, – пахтiла, тремтiла й побризкувала, жива й радiсна.

«Цiкаво, а якщо старих змусити малювати – iхнi малюнки будуть такими ж яскравими, як у дiтей?» – подумалося Сашковi.

Самогон туманився, хлiб спокiйно темнiв, суворий. Хлiб завжди найсуворiший на столi, знае собi цiну.

Сашко все швидко з’iв i сказав, що пiде погуляти. Вiн рушив вiд будинку пiд гiрку до рiки. Згадав, як ще малим, iдучи цiею ж стежкою, зустрiчав гусакiв сусiдки й подовгу не мiг пройти повз них – витягуючи шию, навперейми тупотiв капосний гусак.

Сашко вiдскакував i, озираючись перестрашено, бiг, високо пiдкидаючи колiна. Потiм подовгу стояв оддалiк, переступаючи темними нiжками, як мала конячка. Якщо хтось iшов по дорозi, Сашко сiдав i робив вигляд, що грае в камiнцi, – соромно було, що гусака боiться. Коли людина проходила, вiн шугав гусакiв, i вони вiдбiгали, розправивши крила й гелгочучи, як дурнi.

Згадуючи себе, свое життя, Сашко тiльки того хлопчика й любив – темноногого, подряпаного.

Потiм, випручавши бiлу шию, iз цього маляти вимахнуло зсутулене, бiлотiле дурко iз тупою посмiшкою на обличчi й iншими пiдлiтковими прикметами. Сашко не згадував свою пiдлiткову пору, завжди обходив ii стороною. Метушливий, задиристий, неприемний – хiба хочеться згадувати такого?

Зараз гусакiв не було.

Мостки на рiчцi кривилися, поламанi.

«Невже на той берег нiхто не ходить?» – подумав Сашко, одразу пiймавши себе на тому, що бабусине «невже» прилипло до язика.

Але, скорiше, вiн вимовив це слово, заграючи зi своею уявною сiльською породою, яка, якщо й була, то давно щезла. Навiть «невже» не мiг вимовити спокiйно, не ловлячи себе за брехливий язик.

Сашко пiшов уздовж берега, до далекого пляжу. Інодi попадалися на березi старi човни, прикрiпленi ланцюгами до дерев, або нiчийнi, дiрявi, нiкому давно не потрiбнi. Сашко заглядав до кожного човна, до сирого або засохлого нутра. Село залишилося по праву руку.