Санькя

Дорога кривуляла вибоiнами, немов ii пережували й виплюнули, i жуваник засох, зберiгши кривi, грубi слiди зубiв чи настирних ясен.

Рiка поступово розширювалася. Інодi посерединi плину лунали слабкi сплески.

Над травою дурманливо кружляла мошва. Сашко йшов до мiсця, яке називалося Тимохин кут. Батько казав, що тут колись жив пустельник Тимоха – бiля рiки, яка, дiйсно, рiзко повертала, утворюючи кут. Тимоха там i повiсився, та iм’я його поголос подарував гарному тихому пляжу з бiлим, «альняним» пiском.

Маленьким хлопчаком, грiючи на пляжi черевце, Сашко часто думав про долю Тимохи, але через вiдсутнiсть навiть якогось знання, хто такий був цей Тимоха й чому вiн жив безлюдно – мiркування нi до чого не приводили.

І тодi хлопчик Сашко йшов купатися.

Інодi – судячи iз часу, в обiдню перерву – на пляж наiжджали молодi хлопцi й гарнi дiвки. Десь не дуже далеко були торф’янi розробки, i у вiльний час працюючий люд, гогочучи, хлюпався.

Саме тодi маленький Сашко вперше побачив, як мiцний хлопець у плавках, до яких начебто поклали картопляну бульбу, затискав доладну дiвку, i гладив ii з бокiв, i м’яв iй бiлi груди, не соромлячись хлоп’яти.

Завалена на спину дiвчина недовго давала цiлувати себе в губи, а потiм штовхнула хлопця в груди. Той знехотя вiдстав, прибрав жадiбнi, гарячi своi лабети й, рiзко пiдхопившись, стрибнув з високого берега у воду, щезнувши пiд водою ледве не на хвилину – аж пом’ята жiночка, пiдвiвшись i поправивши бюстгальтер, почала хвилюватися, дивлячись на воду з-пiд руки, поки ii кавалер, як водяний чорт, не зринув з iншого берега.

Сашко навiть не зрозумiв, що викликало в нього бiльшу заздрiсть – умiння далеко заплисти пiд водою чи таке от вiльне поводження з особами iншоi статi. Втiм, друге мабуть, лякало Сашка, викликаючи дивну сумiш подиву й гидливостi.

Вiд шуму й безупинних матюкiв батько вiв Сашка далi по рiцi, там у них була ще одна затаена мiсцинка – невiдома бетонна плита, що коли потрапила на берег, акуратно обросла кущами.

Низ плити сповзав з берега в рiку. Влiтку плиту розiгрiвало, i Сашко з батьком подовгу лежали на нiй смажачись. Коли сонце ставало нестерпним, Сашко й батько, спустившись по колiно у воду, поливали, хлюпаючи, плиту водою, i вона робилася сирою й холодною – цiлком придатною для подальшого розслабленого засмагання й глибокого вiдпочинку.

Скоротивши шлях i за давниною переплутавши стежки, Сашко вийшов не до Тимохиного кута, а далi по рiцi. Довелося вертатися.