Америка

Служник i Шубаль, як два найнижчi тут за рангом, зроблять йому цю останню ласку. Тодi Шубаль матиме спокiй. Паровичник бiльше не доводитиме його до вiдчаю, як висловився старший касир. Капiтан зможе до-говоряти самих румунiв, скрiзь зазавучить румунська, тодi справдi все пiде краще. Жоден паровичник бiльше не базiкатиме в головнiй касi, тiльки його останне базiкання залишиться доволi-таки приемною згадкою, бо, як заявив ясно сенатор, воно прямо допомогло йому знайти свого небожа. Втiм, цей небiж досi не раз прагнув стати йому в пригодi, i тому вже бiльше нiж вiддячив за те, що через нього зустрiвся з дядьком; паровичниковi й на думку не спадало вимагати вiд нього ще чогось.

Проте хай вiн хоч сенаторiв небiж, однак далеко ще не капiтан, а сердитi слова, врештi, злетять з капiтанових вуст. Думаючи так, паровичник намагався не дивитися на Карла, але, на жаль, у цiй кiмнатi, повнiй ворогiв, йому не було бiльше на кому зупинити свiй погляд.

– Ти не розумiеш стану речей, – сказав Карловi сенатор. – Тут, може, йдеться про справедливiсть, но водночас iдеться й про дисциплiну.

І те, й iнше, а надто останне, мае вирiшувати пан капiтан.

– Це так, – пробурмотiв паровичник. Всi, хто чув i розiбрав его слова, здивовано посмiхнувся.

– Крiм того, заважаемо пановi капiтановi виконувати службовi обов’язки, яких у нього, певно, зараз, по приiздi до Нью-Йорку сила-силенна, ми вже так довго, що нам достоту час залишити судно. А то ми своiм нiкому не потрiбним втручанням зробимо цiлу iсторiю з дрiб’язковоi сварки двох машинiстiв.

Взагалi-то я чудово розумiю твiй вчинок, любий небоже, однак саме це дае менi право якнайшвидше забрати тебе звiдси.

– Я зараз же накажу приготувати для вас човен, – мовив капiтан, i Карл здивувався, що вiн i не подумав заперечити дядькових слiв, якi можна було, безсумнiвно, оцiнити тiльки як самоприниження. Старший касир притьмом кинувся до столу й передав боцмановi по телефону наказ капiтана.

«Часу в мене обмаль, – сказав собi Карл, – але, не образивши всiх, я нiчого не вдiю.

Не можу ж я покинути зараз дядька, по тому, як вiн насилу знайшов мене. Капiтан, щоправда, ввiчливий, але й тiльки. На дисциплiнi ввiчливiсть його кiнчаеться, а говорив дядько, мабуть, цiлком щиро. З Шубалем я не хочу розмовляти, шкодую навiть, що подав йому руку. А всi iншi, хто тут е, – то взагалi покидьки».

І, так думаючи, вiн повiльно пiдiйшов до паровичника, вийняв з-за паска його праву руку i легенько взяв ii в свою.

– Чому ж ти мовчиш? – спитав вiн.