Америка

Тiльки портовi чиновники, наскiльки це можна було вичитати з iхнiх серйозних i самовпевнених рис, жалкували, що прийшли так невчасно, i дзигарок, який лежав тепер перед ними на столi, важив, певно, для них бiльше за все, що тут сталося в канцелярii i що, либонь, могло ще статися.

Перший, хто пiсля капiтана висловив свое зворушення, був, хоч як це дивно, паровичник.

– Я вас щиро вiтаю, – сказав вiн i потиснув Карловi руку, бажаючи також цим показати щось на кшталт схвалення. Коли ж вiн потiм хотiв звернутися з тими самими словами й до сенатора, той подався назад, наче паровичник перебiльшив своi права; тож паровичник осiкся.

Тепер уже й iншi збагнули, що iм треба робити, i навколо Карла та сенатора вiдразу ж зчинився рейвах. Отож вийшло, що Карл прийняв поздоровлення навiть од Шуба-ля, прийняв i подякував йому за нього. Останнi, коли всi знову заспокоiлися, пiдiйшли портовi чиновники й сказали двое слiв англiйською, що справило кумедне враження.

Сенатор був у доброму гуморi i, щоб натiшитись подiею до кiнця, заходився нагадувати собi й iншим деякi подробицi, що iх присутнi вислухали, звичайно, з цiкавiстю, а не лише для годиться.

Так вiн розповiв, що занотував до записника найголовнiшi Карловi прикмети, якi кухарка перерахувала в своему листi, щоб одразу мати iх пiд рукою у потребi. І от пiд час нестерпного паровичникового базiкання вiн, щоб вiдволiктися, витяг записника i спробував знайти в Карловi прикмети, наведенi кухаркою, – звичайно, не надто точнi з точки зору детектива.

– І от знайшовся мiй небiж! – додав вiн таким тоном, нiби хотiв, щоб його ще раз поздоровили.

– А що тепер буде з паровичником? – спитав Карл, нехтуючи дядьковою розповiддю. Хлопець вважав, що нове становище дозволяе йому говорити все, що вiн думае.

– З паровичником буде те, що вiн заслужив, – сказав сенатор, – i що вважае за доцiльне пан капiтан. Гадаю, що паровичника з нас уже досить, i навiть бiльше, нiж досить. Кожен iз присутнiх з цим, певно, погодиться.

– Однак коли йдеться про справедливiсть, це нiчого не значить, – мовив Карл.

Вiн стояв мiж сенатором та капiтаном i гадав, що, може, у такий спосiб вплине на iхню думку.

А проте паровичник, здавалося, вже нi на що не сподiвався. Руки вiн наполовину засунув за пасок, i вiд його нервових рухiв з штанiв висмикнувся край строкатоi сорочки. Та йому було на це начхати; вiн виказав усе свое горе, тепер ще нехай побачать те шмаття, яке вiн носить на тiлi, а потiм хай уже й виганяють.