Америка

На один вираз засмiялися вперемiш навiть усi трое панове, i Карл уже злякався, що припустився якоiсь грубоi помилки, та нi, вiн, як пояснив йому пан Поллундер, сказав навiть щось вельми дотепне. Цьому пановi Поллундеру взагалi, як здавалося, Карл особливо сподобався, i доки дядько з паном Грiном знову заглибилися в дiловi розмови, пан Поллундер пiдсунув його крiсло ближче до себе, спершу заходився випитувати про його iм’я, походження i подорож, аж поки врештi, щоби дати Карловi трохи перепочити, смiючись i кашляючи, сам завiв розповiдь про себе, свою доньку, з якою вiн живе разом у невеличкому маетку неподалiк вiд Нью-Йорка, де, втiм, може проводити тiльки вечори, бо ж вiн банкiр, i професiя на весь день затримуе його в Нью-Йорку.

Карла тут-таки якнайсердечнiше було запрошено завiтати до цього маетку, такий новоспечений американець, як Карл, iз певнiстю iнодi мае потребу вiдпочити вiд Нью-Йорка. Карл негайно спитав дядькового дозволу прийняти це запрошення, i дядько на позiр охоче погодився, не називаючи, втiм, якоiсь певноi дати i навiть не намагаючись помiркувати про неi бодай приблизно, як цього могли би сподiватися Карл i пан Поллундер.

Та вже другого дня Карла викликали до дядькового бюра – тiльки в цьому будинку дядько мав десять рiзних бюр, – де вiн застав дядька i пана Поллундера: обое лежали у фотелях i були доволi маломовнi.

– Пан Поллундер, – сказав дядько, у присмерку кiмнати його ледве можна було розгледiти, – пан Поллундер приiхав, щоби забрати тебе до свого замiського маетку, як ми говорили вчора.

– Я й не знав, що це мае бути вже сьогоднi, – вiдказав Карл, – iнакше я був би вже готовий.

– Якщо ти не готовий, то лiпше перенесiмо цi вiдвiдини на iнший раз, – запропонував дядько.

– Але ж якi приготування! – вигукнув пан Поллундер. – Юнак завжди готовий!

– То не через нього, – сказав дядько, обернувшись до гостя, – але йому все одно довелося б iще пiднятися до кiмнати, i це вас затримало би.

– І на це е досить часу, – сказав пан Поллундер, – я врахував i цю затримку i навмисно ранiше закiнчив сьогоднi справи.

– Бачиш, – мовив дядько, – якi незручностi справляють твоi вiдвiдини вже тепер.

– Менi дуже прикро, – сказав Карл, – але я миттю повернуся, – i вже хотiв був летiти.

– Тiльки без зайвого поспiху, – заспокоiв пан Поллундер. – Ви не справляете менi анi найменших незручностей, вашi вiдвiдини для мене суцiльна втiха.

– Пропустиш завтра урок верховоi iзди, ти вже скасував його?

– Нi, – сказав Карл.