Америка

Зате Карл радо прихилився до руки, якою пан Поллундер обiйняв його, переконанiсть, що вiн незабаром уже буде бажаним гостем ув освiтленому, оточеному мурами замiському будинку, що його стерегли пси, дуже добре на нього дiяла, i навiть якщо через сонливiсть, що помалу напливала на нього, вiн i не сприймав усього, що говорив пан Поллундер, непомильно чи принаймнi без розривiв, то час вiд часу таки брав себе в руки, протирав очi, щоби знову на мить пересвiдчитися, чи зауважив пан Поллундер його сонливiсть, бо будь-якою цiною хотiв цього уникнути.

Замiський дiм пiд Нью-Йорком

– Приiхали, – сказав пан Поллундер саме в один iз тих моментiв, коли Карл кудись забiг думками. Автомобiль зупинився перед замiським будинком, який, на зразок замiських будинкiв багатiiв в околицях Нью-Йорка, був бiльший i вищий, нiж зазвичай потрiбно замiським будинкам, покликаним служити тiльки однiй родинi. Та що освiтлена була лише нижня частина дому, то взагалi годi було оцiнити, який вiн заввишки.

Виходячи з автомобiля, добряче втомлений Карл подум-ки вiдзначив, що поiздка випала довгенька. У тiнi каштановоi алеi вiн почув, як поруч озвалася дiвчина:

– Ось нарештi i пан Якоб.

– Мое прiзвище Росман, – вiдгукнувся Карл i потиснув простягнуту йому руку дiвчини, обриси якоi вiн тепер розрiзняв.

– Вiн племiнник Якоба, – пояснив пан Поллундер, – i зветься Карл Росман.

– Це анiскiлечки не применшуе нашоi радостi вiтати його тут, – сказала дiвчина, якiй не надто залежало на iменах. Попри те, Карл, крокуючи мiж паном Поллундером i дiвчиною в бiк дому, ще встиг запитати:

– А ви панна Клара?

– Так, – сказала вона, i ось уже з дому впало трохи бiльше свiтла на ii обличчя, яке вона повернула до нього, – просто не хотiла знайомитися в темрявi.

«Невже вона чекала нас бiля брами?» – подумав Карл, поступово прокидаючись вiд ходи.

– До речi, в нас сьогоднi ще один гiсть, – сказала Клара.

– Нi, тiльки не це! – невдоволено скрикнув пан Пол-лундер.

– Пан Грiн, – сказала Клара.

– Коли вiн приiхав? – спитав Карл, наче охоплений якимось передчуттям.

– Тiльки-но. Хiба ви не чули його автомобiля перед вашим?

Карл подивився на Поллундера, щоби довiдатися, як вiн оцiнюе всю цю справу, але той, запхавши руки в кишенi штанiв, лише трохи важче ступав, iдучи.