Унія

Йому писали, що новий чигиринський полковник Закржевський забрав у нотаря ключi вiд церкви й грозився здати ii в оренду, а черкаський полковник Гижицький привiз iз собою двох езуiтiв та розкладний латинський вiвтар, котрий на православне Рiздво винесли перед канцелярiею та правили месу. А потiм повiдомляли про утиснення заслужених сотникiв, якi рубали туркiв ще пiд Цецорою. Попри скарги та тривожнi новини, родичi радiли, що Комаровського змiнили на Шемберга й тому, що iхнiй кревний Іван Остафiйович займатиме чiльне мiсце у вiйськовiй канцелярii.

Попереджали його про зрадницькi розмови серед корсунських та переяславських реестрових та жалiлися на втрати майна у згорiлому Трахтемировi.

Хто б сумнiвався, вирiшив писар, що з числа плiток найпершими будуть про вiвтар та ключi вiд церкви. Радiсть родичiв також зрозумiла. Сподiваються на теплi посади та дрiб’язок вiд писаревих хабарiв, натякають на те, що збiднiли в останнiх рокошах[39 - Рокош – бунт, повстання.]. Все це варто врахувати, бо без пiдтримки родинного клану на кордонi не вижити.

Треба буде кинути в жадiбнi дзьоби срiбло i золото, призначити своякiв до кiнсонних комiсiй та поставити родичiв бiля кормлiння[40 - Кiнсони – майно; кормлiння – постачання вiйська.].

А ще писали про заколоти. Про навiтнi листи, що пiдкидували пiд пороги полковникам та обшуки на паланках. Для Виговських заколоти не були новиною. Вiд часiв, коли завелося реестрове козацтво, зброднi[41 - Зброднi – заворушення.] та iнтриги серед верхiвки не припинялися. На головнi та старшинськi мiсця завжди пхалися з тих фамiлiй, для котрих змовлятися було як дихати.

Та й простi з козакiв не вiдмовляли собi у мистецтвi доносiв, оббрiхування та зрад. Так було й за свiтлих рокiв, а тепер, пiсля того як жорстко скоротили реестр та вiдсторонили корiнну старшину, вiйсько перетворилося на гадюче кубло.

З непевними передчуттями Виговський пiддався втомi i поринув до сновидiнь.

Всю нiч валка гнала подалi вiд Бродiв i лише на свiтанку зупинилася в землях Руського воеводства.

На перехрестi стояв старий трактир, на вивiсцi якого намалювали червоного жеребця. За паперами заклад називався «Тлустим фарижем»[42 - Тлустий фариж – жирний кiнь.], але знавцi шляхових станцiй iменували його «Чворакiем» в знак того, що тут подавали настоянки чотирьох рiзновидiв, включно з «чорною удовою», яка легко валила з нiг найзнаменитiших пиякiв Республiки.

Тут сходилися не лише дороги, але й кордони трьох ординацiй – Потоцьких, Сангушок та Вишневецьких.