Унія

Ще з часiв Ягеллонiв магнати притримувалися неписаноi угоди, згiдно з якою «Чворакiй» не пiдпадав пiд юрисдикцiю жодного з сильних свiту сього. Тут було визнане мiсце для зустрiчей i перемовин, а господар платив лише королiвськi податки.

Про нього також ходили легенди. Звався вiн Зорка, носив на головi щось подiбне до ярмулки, проте евреi Зорку за свого не визнавали. Називали його циганом та пiдозрювали у поганствi. Сусiди втратили лiк Зорковим рокам. Дiди пам’ятали, що за дитячого вiку бачили його з сивою бородою.

Хоча в тi часи за дiдiв правили й сорокарiчнi, Зорка без перебiльшення був мiцним дубом. Подвiр’ям бiгали його правнуки, але пiсля смертi черговоi дружини вiн взяв за себе тринадцятирiчну i зробив з нею свiжого сина. Трактиром вже давно опiкувалась родина його первiстка, проте старий продовжував пильнувати справу та не забував, що там, де вичерпуеться сила патрiарха, починаються свари i зникають грошi. А якщо в окрузi заводилася гультяйська ватага, Зорка ставав на чолi сiмейного рушення, надягав мисюрку i черлену кольчугу, сiдав на здоровенного огира Османа та переслiдував волоцюг не згiрше за шляхетську облаву.

Виговський не вперше зупинявся в «Чворакiю», тут знали i його батька. Попри раннiй час сам Зорка, одягнений у чорний з срiблом кунтуш, вийшов зустрiти гостей. Цiлий загiн його онукiв розбiгся подвiр’ям: хтось розпрягав коней та вiдводив iх до стайнi i конов’язi, хтось розпалював велику пiч у прибудовi, хтось пiдносив чарку вершниковi, хтось струшував снiг з карети – робота знайшлася всiм.

На верхнiх поверхах почалася жiноча бiганина, розвеселилися i застрибали навколо приiжджих кудлатi пси.

Зачувши, що валку очолюе цiлий сенатор, трактирник наказав пiднести до великоi карети золотого кубка з оковитою та круглу хлiбину, ще гарячу. Пiдносила юна дружина, котра з такоi нагоди одягнула намиста та пiдбиту шарлатом шубу з лисячого хутра.

Немирич iз доречними словами прийняв кубка, пiд схвальнi вигуки Зоркових родичiв випив до дна, широко перехрестився та закусив хлiбом.

За ним Виговський з Демковичем-Креховецьким та Мечиславом також спробували оковитоi, лише кубки iм пiднесли срiбнi.

– Хто там у тебе? – запитав писар у Зорки, зауваживши жеребцiв при конов’язi.

– Якiсь севруки[43 - Севруки – мешканцi Сiверщини.], – знизав плечима той.

– Давно приiхали?

– Ще з вечора. Якраз перед вами встали з-за столу i спати пiшли.

– Ще хтось е?

– Законники перехожi[44 - Законники перехожi – мандрiвнi монахи.