Унія

А це от сукурс, – вiн дотягнувся до шабатурки, що стояла на столику бiля лiжка, вiдкрив ii. – Тут двi сотнi битих талярiв, прошу пана ротмiстра.

– А вiд кого вiн втiк? – поточнив Немирич.

– Вiд людей сварливих i розпусних, що пiд мантiями криють грiхи великi своi.

– Чогось накоiв?

– Нiчого стидного перед Богом, прошу ясновельможного. Нiкого не вбив, не скалiчив, не обiкрав, але не-самовiльно виявив грiхи вельможних. Можете повiрити, перед смертю брехати не буду. Якщо е потреба, присягну релiквiями…

Розмова втомила пораненого.

Вiн захрипiв, закашлявся, крiзь полотно проступила кров.

Виговський забрав таляри, вiдчинив дверi, покликав жiнок. Вже виходячи, почув, як Зорка наказуе щось жiнкам, згадуючи iм’я «Самуiл». Шляхтичi спустилися в двiр, де Креховецький якраз почав допит поранених розбiйникiв. Драби припiкли iх залiзом й тi почали розповiдати.

Виявилося, що далеко не всi з нападникiв прийшли з Дикого Поля, ватага майже на третину складалася з холопiв Вишневецьких i Потоцьких, якi на зиму залишали життя мирних хлiборобiв i йшли за здобиччю розбiйницькими стежками.

Вiйти про все вiдали, але за долю вiд награбованого закривали очi на промисли крiпакiв.

Лотри сказали, що до нападу на «Чворакiй» iх схилили тi севруки, одного з яких застрелив Леваi, а другий втiк, прихопивши дечого цiнного з Зоркових скринь. Саме тi двое склали план, а минулого вечора приiхали до трактиру пiд виглядом подорожнiх та обiцяли подати знак iншим, коли всi у «Чворакiю» полягають спати.

Чим далi розпитували полонених, тим незрозумiлiшими ставали постатi та дii севрукiв. Назвалися вони «дiтьми Соломii», у ватазi трималися вiдсторонено та напустили навколо себе туману. Казали, що прийшли з-за Пiвденного Бугу. Чому севруки здурили своiх товаришiв, невчасно подавши сигнал до атаки, полоненi не знали.

Дiзнавшись про роль «дiтей Соломii», Немирич наказав ретельно обшукати застреленого севрука. Спочатку обшук нiчого не виявив, проте Мечислав показав себе проникливим слiдчим.

Син пiдстарости промацав одежину та чоботи розбiйника i знайшов у пiдошвi пергаментний глейт[53 - Глейт – дозвiльний документ, або ж документ, що посвiдчував особу.], виданий канцелярiею Вишневецького на iм’я якогось Яна Видока[54 - Видок – привид, мара.], довiреного челядника руського воеводи.

Прочитавши прiзвище на глейтi, Виговський всмiхнувся. «Кращого для розбiйника не знайти», – подумав вiн.