Унія

– Таке в Парижi одягае сторожа на ярмарках.

– Ласкавий пане, я знаю, що ляiковi[5 - Ляiк – свiтська людина.] потрiбно… Арель, хлопчику мiй! – гукнув вiн у темний лаз пiд помостом. – Неси сюди той камзол, який привiз iз Кракова Фенеш, неси мерщiй! Та ж не там, нi… Шукай у тiй скринi, де лахми Гольди, – старий примружив око, дивлячись знизу вгору на верхового, немов знiмав мiрку. – То буде на вашу могутню фiгуру, ваша мосць, i все жiноцтво мрiятиме про вашi обiйми. Всi розквiтлi рози нашого мiста та всi нiжнi його бутони будуть тiльки про вас балакати.

Я вам не брешу. Ашем менi свiдок зi всiм його надхмарним вiйськом.

– Я хотiв лише запитати, де тут у вас можна зупинитися.

– Лишень приiхали?

– Якось так.

– Й звiдки, якщо то не тайна?

– Зi Львова.

– О, прошу вашу мосць, таке славне мiсто.

– Славне, дуже славне, – модник припинив спроби вгамувати кобилу й зiскочив на землю. – Де тут заiжджий двiр? І бажано такий, де не годують тухлятиною й не крадуть взуття.

– Заiжджий двiр? – здавалося, старий напружено згадуе.

– То ви приiхали з тiею валкою, що йшла за кварцяною хоругвою?

– Так.

– І хто ж ту валку вiв, прошу пана?

– Ротмiстр Виговський. Щойно бiля брами з ним розпрощалися.

– Це той, який Остафiй? Але ж вiн…

– Нi, той, котрий Ян. Старший iз синiв Остафiя.

– То ваш кревний, мосцьпане?

– Нi, – очi модника, якi до того блукали виставленим крамом, зупинилися на обличчi еврея. – Ти забагато питаеш.

– Вибачте менi, ваша мосць, я такий балакучий та iнодi верзу казна-що.

То, звiсно, е грiхом, але всi ми пiд Ним грiшнi та недосконалi, – у руках старого виник камзол iз довгою баскою, критий синiм сукном i кантований чорною повстю. – Але ж подивиться на це, мосць-пане, – вiн приклав камзол до плечей модника. – Вам буде в чому йти на весiлля. Цей камзол шили на самого коронного пiдкоморiя, але той не дожив до третьоi примiрки. Ви подивiться, вiн пiдбитий правдивим шовком!

– А це що таке? – модник ткнув у гроно заштопаних дiрочок.

– Ви хiба не бачили молi? – гмикнув бородань.

– То така комашка, зiло маленька. І я скину аж тридцять грошей, хоча при всьому дворi ясновельможного не знайдеться й трьох гострооких, якi б помiтили такi нiкчемнi втрати. Навiть бiльше скину, цiлих шiсть шостакiв. Як для вашоi милостi.

– То цей несвiжий каптан коштуе лише пiвталяра?

– Сили небеснi е свiдками, що ви таки вмiете торгуватися, – шмигнув носом старий; вiдтак посмiхнувся, показуючи втрати в зубних шерегах.