Унія

Сила, якою просякнуто все навкруги i яка йде вiд тутешнiх грунтiв, плодючих та насичених давньою кров’ю.

Можливо, це енергiя сплячоi змii-сили, мiркував Леваi. Проте, не виключено, все якраз навпаки, i вiн вiдчув подих древнього могутнього зла, котре пануватиме тут доти, доки не прокинеться грiзна змiя. Вiн сподiвався, що прояснить натуру сили в секретному мiсцi бiля Данапрiсу, про яке казав його однофамiльник. У розмовах з Немиричем та iншими освiченими тубiльцями згадувалося особливе, овiяне легендами, мiсце вiйськових нарад та зборiв старiйшин.

Назва його – Маслов Став. Саме туди прямував тепер трансiльванець i прагнув опинитися там не пiзнiше весняного рiвнодення, коли сонце охоче допомагае сповiдникам свiтла.

Янош витрусив попiл з люльки й подивився на Креховецького. Здоровань вже не спав. Вони зустрiлися поглядами.

Так, сказав собi Леваi, в цьому воiнi видно природний розум та сильну волю, яка е вiдзнакою його касти. Але й у ньому живе дух одномiрноi войовничостi, який рано чи пiзно зруйнуе всi його здобутки.

Наче почувши його думки, Креховецький скривив хитру мармизу й пiдморгнув трансiльванцевi.

У час, коли Виговський обдумував слова Немирича, а трансiльванець згадував розмову з карпатським лицарем, син пiдстарости перебував на межi сну i реальностi.

Йому здавалося, що вiн кермуе тими волами, якi з останнiх сил тягнуть зимовим трактом бочку-левiафана. Громаддя з букових дощок i дубових крiплень хиталося, скрипiло й стомлювалося за його спиною; хмiльне озеро билося в дерев’янi стiни, бродило i пiнилося; з його вiбруючих рухiв виходив неспокiй.

Сплячий боявся, що бочка не витримае, рiдина розiллеться, а його скарають. Вiн знав, що залiзнi ободи мiцно стягують дошки, що майстри не лише викували й вправно зiгнули залiзо, але й укрiпили його таемними замовляннями. Проте вiдав вiн й те, що рано чи пiзно навiть наймiцнiша матерiя срединного свiту досягае розгубленостi, трiскае i рветься.

Раптом вiн вiдчув поряд iз собою чиюсь присутнiсть.

Вiн скосив оком й впiзнав Калiпсо, закутану в соболине хутро. Хитрi очi дивилися на сновидця з-пiд срiблястих хвостiв, нашитих на татарську шапку.

– Привiт, Артемiдоросе, – почув вiн шепiт й навiть не став обертатися. Вiн знав, що з другого боку сидить Кассандра й навiть знав те, що хутро на нiй лисяче. Жовтогаряче, наче пожежа.

– Ми з сестрою тепер зрозумiли, чому ти «подарований Артемiдi», а не «подарований Афродитi», – повiдомила Калiпсо.