Унія

Вiйськовий осавул нiчим на таку заяву не вiдповiв, натомiсть, не дивлячись на Виговського, сказав:

– Клейнод тобi вручить сам пан комiсар. Одразу, як вiн повернеться, зберемо сотнi i присягнеш перед вiйськом. Решту старшин до присяги привели.

– Ти, пане Іване, останнiм лишився, – кивнув Чиж.

– У реестрi писаря не означили, – навiщось згадав Нестеренко. – Король хотiв Хмеля, а гетьмани не хотiли.

– Не так все було, – махнув здоровою рукою Чиж, але не став пояснювати, як було насправдi. Натомiсть повiдомив: – Доки тебе, пане Іване, призначали, писарськi справи вiв пан Теодор, – полковник показав на сутанника.

– Ми йому сильно дякуемо, але ще треба вивезти половину староi канцелярii з Трахтемирова. Пан комiсар не хотiв, щоб це робили без чинного писаря, та й сам грозив подивитися в тi папери. Тут у нас всi кричать, що записи знищують i спотворюють. Треба все зладувати, може й крику поменшае.

– Зладую, пане намiснику, – пообiцяв Виговський. – Вiдразу вiзьмуся за звiрку реестру i бенефiцiй, – вiн глянув на дверi, де нудилися джури.

– Тут, пане намiснику, зi мною прибув пан сенатор.

– Щось вiн до замку не доiхав… – Чиж зняв з пояса бурштинову люльку, взявся набивати ii тютюном. – Нам, правду кажучи, лише цього еретикала не ставало, – вiн ткнув соломинкою в жаровню, перенiс вогонь до люльки, припалив, пустив дим. – А от чого, скажи менi, вiн тут забув? – i згадавши, що Виговський все ще стоiть, наче перед комiсiею, кивнув на порожне крiсло по праву руку вiд себе:

– Сiдай, пане Іване, на належне тобi мiсце.

– Сенатор цiкавиться старожитностями, – писар вiдчепив шаблю, сiв.

– Старожитностями? – насторожився Буднiвський.

– Вiн зi своiм стольником паном Леваi, хоче оглянути тi яри, де колись були поганськi капища.

– І чого вiн там шукае?

– Не вiдаю, – знизав плечами Виговський. – Якихось скарбiв, певне.

– Якi там скарби, – пихнув димом Чиж. – Звiдти всi скарби давно викопали.

– Всього не викопали, – Нестеренко й собi запалив люльку.

– Батько знали одну вiдьму, що жила пiд Масловим Ставом. Вона казала, що е там казан у землю вкопаний. Вiн такий здоровенний, що в ньому одразу сiм волiв можна зварити, а важить як пiвсотнi конiв. Вiн там глибоко в землi. Татари колись його дiстати хотiли, на мiдь порубати. А казан той не дався нехристям, ще глибше в землю зайшов. Вiдьма до того казана ходила, ворожила на ньому.

– Байка, – буркнув Буднiвський. – Немиричу треба не в Маслов Став.