Унія

Плями на вилицях побiльшали, а в очах Зорка з’явилася вперта тiнь. Вiн сказав з незвичною твердiстю в голосi:

– Я присягав не розповiдати.

– Я тебе не засуджую, – кивнув Мечислав. – У Паризii зi школярами вiдбуваються рiзнi пригоди й нiхто не виводить з того фатальних присудiв. Людська природа, як вчать фiлософи, слабка i грiшна. Проте, якщо нашi фортуни йтимуть паралельними курсами, я б хотiв знати, чого сподiватися вiд тебе.

– Як то «чого сподiватися»?

– Даю слово шляхтича, що все лишиться помiж нами.

– Все?

– Те, що сталося у Замостi.

– Але ж я присягнув, – обличчя Зорка повернулося до свого звичного кольору.

– І кому ж?

– Писаревi, – мовив пiсля мовчання Зорка, вiдтак одним довгим ковтком спорожнив чарку. – Дiдо на смертному ложi доручив мене пану Виговському.

– То ти тепер не в своiй волi?

– Я служитиму пану Виговському так, як служив би рiдному.

– І вiн про тебе все знае?

– Вiн знае те, чого знаю я. І про що нiхто, крiм нас двох, не буде знати, – син трактирника карбував слова так голосно, що на них почали обертатися.

– А, зрозумiло, – скривився Мечислав. – Либонь престрашною е тайна сiя… Ну, дай пан Бог здоров’я тобi i пановi писарю.

Вiн також випив до дна i взявся за вареники. Й лише тепер вiдчув, як пече йому в шлунку.

Корсунський полковник Кирило Чиж прийняв Виговського у найпросторiшiй iз замкових свiтлиць. З ним були вiйськовий осавул Буднiвський, сотник Нестеренко та каламарник церковного вишколу, в сутанi з дрiбними срiбними гудзиками.

Старшини уважно переглянули писаревi папери, пiдписи на них i печатки.

Поки вони розбирали писане й тиснене, Виговський розглядав старшин. Чиж досягнув того вiку, коли будь-якi новини лише обтяжують чоловiка. Його вибляклi очi дивилися стомлено й без цiкавостi. Скалiчену руку полковнику пiдв’язали широкою оксамитовою стрiчкою. При кожному ii перемiщеннi той морщився, можливо вiд болю. Буднiвський виглядав на старого лиса.

Його вихудле тiло губилося в розшитому шнурами жупанi та просторому кунтушi. Наче якийсь товстун розвiсив свiй стрiй на придорожному хрестi та прикрутив до нього голену голову. Зате Нестеренко горою натискав на стiл, могутнi м’язи пiд переливчастим шарлатом напиналися ядрами.

– Ну от, i на писаря дочекалися, – пiдсумував вивчення грамот Чиж. – Он Левко, – вiн глянув на Буднiвського, – все боявся, що його з осавулiв перепишуть на каламарника.