Унія

Втiм на Запорiжжi, або ж у полкових канцелярiях, казав вiн, тутешнiй запис iм сильно поможе. Мечислав пiдозрював, що возний дурить iх, як циган цорку, проте за таляром не шкодував.

Адже невiдомо, розважив вiн, коли саме пан сенатор з паном писарем звершать своi високi справи та подбають про своiх молодих клiентiв. А до того не виглядало мудрим ходити майданами та шинками пiд сiмейними iменами. Тим бiльше, що Корсунь аж кишiв комiсарськими нишпорками, шпиками Потоцького та просто любителями заробити на ближньому.

Владнавши справу з житлом, новоспеченi козацькi сини рушили iсти й пити. В Корсунi шинкiв було утричi бiльше нiж у Бродах. Проте деякi з них вiдкривали дверi лише в базарнi днi, а в пристойних ербiгах[59 - Єрбiг – трактир.] вже сидiли гамiрнi зграi вiйськовикiв. Тому Мечислав-Максим, зупинив свiй вибiр на простацькому пiдвалi, де лави стояли на бочках, а глиняний посуд вкрився чорною кiркою. Тутешне вино здалося iм розведеним, вiд оковитоi несло бражкою, тому вони зупинили свiй вибiр на слив’янцi.

Пiсля недовгоi кулiнарноi суперечки кандидати замовили вареникiв з кислою капустою, солених огiркiв, горiхiв та соломахи. Поки несли закуску, молодi люди вжили з пiвглека палючого напою. Пили вони з легким серцем, вiдчуваючи наближення весни та подiеву свiжiсть, особливо гостру у прикордонних землях. Вони зауважили напругу на обличчях корсунських обивателiв, втiм не надали iй особливого значення. Пiсля повстань та реестрових комiсiй козацький край вертався до мирного життя й все прикре виглядало лише вiдлунням бунтiвного минулого.

Якоiсь митi, коли випите пустило тiлом чергову теплу хвилю, синовi пiдстарости здалося, що настав час для повного порозумiння з Зоркою. Хлопець виглядав доброзичливим i спокiйним на вдачу. Вiн не намагався прирiвняти себе до шляхтича та визнавав Мечиславову першiсть в знаннях. Син пiдстарости мiркував про те, аби мати його за джуру, й лише пiдозра стояла мiж ним i рiшенням.

– Так що там сталося у Замостi? – запитав вiн, коли перед ними поставили миску з варениками.

Мечислав спостерiгав, як його запитання малюе знаки напруження на Зоркових вилицях. Спочатку вони спалахнули пурпуром, вiдтак пiшли плямами. Розслаблений слив’янкою, внук трактирника не встигав збудувати мiцноi оборони.

Вiдчувши це, син пiдстарости рушив у лобову атаку:

– Лише не кажи, що якомусь там довбаному дидаскаловi не сподобався колiр твоеi шкiри. Я б скорiше подумав, що надто сподобався.