Унія

Так звикли казати про заiжджих шляхтичiв, що необачно вступили у питне змагання з господарем хазарськоi зброi i були переможеними мiцними настоянками, тужливими пiснями та сотниковим красномовством.

Священик з Михайлiвськоi церкви, спрямовуючи Немирича до гостинного череваня, жодном словом не згадав про ритуали його хлiбосольства, а iнших речникiв сенаторовi не трапилося. Тому вiн сiв пiд шаблею i velis nolis втягнувся у нескiнченну вервечку здравиць та цитувань вiзантiйськоi премудростi.

Настоянка, що ii цього разу обрав Манойлович для пiдтримки розмови, називалася у нiмцях «чорною удовою», в угорських краях «змiiною жовчю» а в землях Речi Посполитоi «a limine»[60 - А lemine – вiдразу («з порога») (лат.)]. Остання з назв свiдчила, що настоянка мала пiдступну властивiсть дуже швидко вiдправляти дегустатора спочатку до царства мiркувальноi непевностi, а вiдтак – до Морфеевих обiймiв.

Компанiю сотниковi i Немиричу склали Янош Леваi та родич Манойловича, ключар Воскресенського монастиря Трифон, славний тим, що йому двiчi, або й тричi вдалося перепити сотника.

Як годиться, до свiтлицi запросили перебендю. Дiдуган у розшитiй пiвнями свитцi заспiвав про козацьку недолю:

Ой козак чумакуе, козак бурлакуе,

Пропив сiрi воли та чорнi корови,

Нiгде дома не ночуе…

Послухавши пiсню, звелiли пiднести перебендi чарку та, по молитвi, приступили до застiльного ритуалу.

Пiсля здравиць на честь короля, королеви та коронного гетьмана, коли вже бiльш як пiвпiнти «змiiноi жовчi» опинилося в сенаторському шлунку, сотник розправив плечi, спрямував висвiтлений погляд просто в очi Немиричу й запитав, що той думае про сарматiв.

Сенатор дипломатично вiдповiв, що не дуже впевнено почувався би в бесiдi, яка б оберталася навколо племен настiльки давнiх, що вiд них не дiйшло до теперiшньоi доби анi власних письмових свiдчень, анi спискiв царiв i династiй.

Вислухавши таку вiдповiдь, сотник замислився, а Трифон непевно похитав головою.

Вiдтак монастирський ключар виголосив здравицю за достойних князiв Церкви, всечесних отцiв та всiх обiтникiв i постникiв у пiдсоннi.

Всi випили, пiсля чого Манойлович запитав у Трифона, чи не тiшить раптом iхня достойна компанiя сатану тим, що просто напередоднi Великого посту вживае мiцнi настоянки, якi звеселяють душу та вiдволiкають стадо Христове вiд благочестивих розмислiв.