Унія

На те монастирський ключар вiдповiв, що до початку посту залишилося ще бiльше доби, а сам вiн давно розмiрковуе над вiдомою дозвiльною формулою, яка, хоч i притаманна латинникам, втiм базована на правдивiй соборнiй основi та глибоких джерелах: liquidum non frangit jejunum[61 - Liquidum non frangit jejunum – рiдина не порушуе посту (лат.).].

Сотник iз повагою вислухав родича, супроводив латинську формулу кiлькома схвальними кивками та запропонував випити за вченiсть, яка звiльняе людину вiд забобонiв, але при тому залишае ii серед добрих овець вселенського стада.

Пiсля тосту знову заспiвав перебендя. Вiн завiв давню чумацьку пiсню про вози, що риплять iз-за гори, iз-за кручi.

Коли дорожня пiсня вичерпалася, Манойлович знову спробував повернути розмову на сарматiв iз хазарами, проте наштовхнувся на ввiчливий i послiдовний опiр як сенатора, так i трансiльванця.

– Чув я, що новий писар Виговський iхав з вами, пане Юрiю, вiд самих Бродiв, – ключар повернув бесiду на iншу дорогу.

– Так, – кивнув Немирич, – ми зазнайомилися з паном писарем у замку коронного гетьмана.

– А в нашому замку кажуть, пане, що вiйськовi старшини питали у Виговського про вашу мосць, а той iм свiдчив, що ви, пане, шукаете в наших землях старосвiтських скарбiв.

– Невже? – зачувши щось близьке його натурi, пожвавiшав Манойлович. – Хазарських скарбiв?

– У вашому замку чогось не дочули, – посмiхнувся Немирич. – Я лише просив пана Івана доправити мене до Маслового Ставу, мiсця iсторичного, де предки нашi збиралися на ради i вiча, й де вершився покон давнього козацтва.

– Давнього хазарства, – виправив сотник. – Там, там все починалося.

– Що саме? – не втримався Леваi й отримав несхвальний погляд вiд сенатора.

– Це мiсце нинi зганьблене, – раптом спохмурнiв Манойлович. – Там принижено козацтво, там у нас вiдiбрали батькiвськi клейноди i поставили над нами худородних мазурiв. Ми повиннi його очистити, повернути йому славу.

– Очистити?

– Кров’ю змити нашу ганьбу…

– Бусурманською кров’ю, – уточнив Трифон.

Сотник здивовано подивився на нього. Втiм за мить зрозумiв i погодився:

– Бусурманською, звiсно ж…

Вiн дочекався, поки дорiвняють чарки й пiднiс свою так високо, що вiдблиск вiд ii срiбного боку впав на лезо хазарськоi шаблi.

– За те вип’емо, зацне панство, щоб пан наш король Володислав пiдняв святого хреста над цареградською Софiею! – проголосив Манойлович.

– Нехай буде так! – пiдтримало панство.