Унія

– Якщо ти порадиш щось дiлове…

– Бенах порадить вам дiлове. В мене аж шiсть братiв i кожний, повiрте менi, при справi. Один знае все, що нинi робиться в покоях ясновельможного. Другий тримае шинок, до якого ходять балакучi люди. Третiй веде листування однiеi вельми пенькноi панни… Я не втомив ласкавого пана?

– Ось, – модник поклав у зморшкувату долоню Бенаха новiсiньку срiбну монетку. – В рахунок цього камзола.

– Ну, звiсно, – всмiхнувся крамар. – Лише в рахунок камзола i нiяк iнакше.

Ще три монети зникли у жменi старого, наче в тiй легендарнiй шкiрянiй прiрвi, куди грошва сама лiзе й звiдки нiколи не вертаеться.

– Вам, ваша мосць, дуже пощастило й то двiчi. Перший раз вам пощастило, бо ви приiхали сюди з сином старого Виговського. А другий раз iз тим, що зустрiли таку людину як я.

– А якби ти пояснив…

– Весь до ваших послуг, ваша мосць. Молодий Виговський щойно призначений вiйськовим писарем до козацького комiсара Яцека Шемберга, що поiхав до Корсуня правити реестровими i взяв з собою короннi дукати.

Здоровенну скриню з дукатами, оковану двадцятьма грубими залiзними смугами. Думаю, що сюди писар заiхав ненадовго. Можливо заради весiлля, можливо аби вшанувати ясновельможного пана-князя, а можливо… Все можливо в цьому доброму мiстi, але потiм вiн рушить до Поля. За Шембергом закрiпили такий край, де золото лежить пiд ногами. Треба лише нахилятися i брати. Чи ясно я все пояснюю?

– Яснiше не бувае.

– Тому вам тепер вигiдно йти в шинок «Пiд княжою корабелою», що на Вiрменському кiнцi.

Арель вас проведе. Там нинi весело. Веселiше, навiть нiж на княжому дворi. Як будете там, зрозумiете. Якщо схочете пристати до тамтешньоi компанii, придивiться до такого собi Яна Демковича, фiскала. Вiн вже шостий день живе в удови Скибицькоi, i щось менi пiдказуе, що й ви у тiм домi знайдете свiй iнтерес.

– І що ж тобi пiдказуе, нехристе?

– То мiй клопiт, – всмiхнувся старий. – Навiщо вам тi зайвi знання, якi у скорботах пливуть незлiченних… Але ж ви, мосцьпане, так себе й не назвали.

– А хiба те «щось» тобi не пiдказало?

– Замовкло, кляте.

– То, може, й не треба?

– Я ж мушу знати, кому продав найпишнiший з камзолiв коронного пiдкоморiя.

– То ж знай, нехристе, – гордо задер пiдборiддя модник, – що продав його Мечиславовi, сину хирлицького пiдстарости Маркiяна Данилевича, лицарю славного герба Рилi.

Вже за годину Мечислав сидiв у компанii молодих шляхтичiв, кожний з яких був у своему родi вельми приемним спiврозмовником.