Унія

– Тi ж, хто тепер вмие руки, нехай до скону мовчать в iм’я Ашема, заради громади та заради свого життя i життя своiх рiдних. І нехай нiчна заздрiсть не розв’яже iхнi язики.

Вiд секретного зiбрання минуло чотири доби. Бiля мiста з’явився циганський табiр i всi дивувалися, заради чого мандрiвне плем’я, не чекаючи на весняне тепло, вiдiрвалося вiд веселого волинського ярмарку та прийшло до володiнь Конецпольських.

Ясновельможний в тi днi хворiв, вiдкрилася стара рана; та й у грудях коронного гетьмана щось хрипiло й виривалося назовнi мокротами та кашлем.

Його дружина не вiдходила вiд лiжка, медикус та езуiт i зовсiм переселилися до княжих покоiв. У церквах правили за княже здоров’я, а ченцi молилися вдень i вночi.

Охоронцi замку не втрачали пильностi, але в драбiв все частiше помiчали розчервонiлi носи i вилицi, та й веселi циганки незрозумiлим чином проникали до замкненоi на всi замки цитаделi. Хоча чорноокi й не спiвали пiсень, не трясли бубнами й не танцювали, проте не бридилися прiлими лiжниками у казармi та сумлiнно виконували примхи вiйськовикiв.

Для того, щоб дiвчата без перешкод й у достатнiй кiлькостi проходили повз караули, намiсник замкового коменданта дозволив розклепати залiзнi дверi, якi будiвничi фортецi передбачили у пiдмурiвку Колодязноi вежi. Намiсник розмiркував, що крига на рiчках потоньшала i татарськi чамбули навряд чи прорвуться до глибин Речi Посполитоi. За мирних часiв вузькi й мало кому вiдомi дверi, призначенi для нiчних вихваток, не виглядали аж надто важливими для замковоi безпеки.

Не варто й згадувати, що намiсник не довiв свого рiшення до княжого вiдома.

Проти ночi розклепанi дверi вiдчинили, а через ров перекинули розбiрного мiстка. Циганки ж привели до цитаделi доньок такоi вроди, принесли стiльки мiцних напоiв та iдла, що до казарм збiглася, зiйшлася та сповзлася ледь не вся охорона. Й не лише з цитаделi, але й мiських мурiв.

Навiть караульнi, що мали пильнувати браму, залишили там наймолодшого з воротарiв i прокралися крiзь завiтнi дверi. Намiсник з офiцерами, безперечно, ризикували, бо тiеi ночi мiсто i замок можна було взяти голими руками. Але ж й свято, правду кажучи, вартувало найгострiшого ризику. Це було пречудове, солодко-виснажливе й де в чому неповторне застiлля, про яке його учасники згадували ще багато-багато рокiв по тому, хоча й не на повний голос.