Унія

Адже саме пiд час циганського свята в замку трапилася неприемнiсть, що, врештi-решт, коштувала кiльком офiцерам патентiв, а простим драбам – здоровенних шматкiв шкiри на спинах i задницях.

Коли сулii з ракiею та оковитою спорожнiли на три чвертi, а циганки скинули найближчi до плотi спiдницi, бiля розбiрного мiстка знайшли мертвого драба. Ран на ньому не помiтили й старшини вирiшили, що ракiя фатально подiяла на нездоровi нутрощi. Аби не псувати свята, офiцери наказали покласти тiло в найхолоднiшому з казематiв.

А ранком новин побiльшало.

Виявилося, серед iншого, що зник молодший брат одного з охоронцiв, котрого залишили стерегти пiд Арматною. Хлопця так нiколи й не знайшли. Разом з ним iз секретного пiдземелля зникли чорнокнижник з донькою та кiлька важких скринь, що iх i шiстьом пiдняти було б несила. Тi, хто гостив на святi, розповiдали, що вiдчували якусь сатанинську пульсацiю в головi та металевий присмак у ротi. Вони клялися, що iх обезволила чаклунська сила, що мiститься у циганських трунках. Утiм медикус не знайшов нiчого вiдмiнного вiд ознак важкого похмiлля.

Князь лютував i дивився крiзь засклене вiкно, як батоги гуляють спинами його драбiв та челядникiв. А в шинках шепотiли, що клята сiмейка перетворилася на велетенських кажанiв, взяла до кiгтiв скринi з золотом й вiдлетiла до бусурманських земель. За цими подiями мало хто помiтив, що циганство щезло з краю все до останнього. Гетьман посилав комонних на пошуки, але табiр немов розчинився серед тих модринових лiсiв, що розмежовували землi Белзького, Волинського та Руського воеводств.

І лише за тиждень один iз охоронцiв, що лiкував у шинках скривджену душу, присягнув небуденними iменами, що бачив малу чорнокнижницю на тому вiкопомному застiллi. Що вона, наче степовий вихор, танцювала, крутилася й вигиналася голою на столi, а потiм, знесиливши двох знаменних, одягнула на себе циганськi лахи, пiдхопила бубна й зникла так само нагло як i виникла. Охоронець клявся святим Вiнцентом та святою Урсулою, що серед того содому й вiн, простий жовнiр, на однiсiньку мить сподобився встромити свого грiшного прутня до бiлого тiла вiдьми.

Вiн присягав, що насолоду вiд того доторку не порiвняв би з жодним способом жiночоi ласки. Що тiльки вибух осадноi бомби в чомусь рiвний тодiшньому вiдчуттю, котре пiднесло його до найвищих небес, де бачив вiн iстот сяючих та до кiнчикiв крил сповнених незбагненного милосердя. Вiн розповiв цю iсторiю в «Корабелi», а потiм у шинках Одноокого Циха i Тойла-молодшого.