Унія

Розповiдаючи, вiн колом ходив за подiями тiеi ночi, знов i знов повертався до медового лона чаровницi й згадував все новi подробицi, щоразу неймовiрнiшi та бiльш збуджуючi. Втiм, завсiдники не смiялися з нього, а лише уважно слухали й час вiд часу доливали йому до чарки. Повii ж обмiнювалися багатозначними поглядами та мiцно стискали губи. Хтось спробував розпитати в драба, чи, бува, не знаходив вiн у вiдьми хвоста, але на допитливого цикнули i той заткнувся.

І вже нiкого не здивувало, що балакучого охоронця на ранок знайшли у фортечному ровi.

Тi, якi добували тiло з-пiд криги, свiдчили, що йому в обличчя наче врiзали щасливу посмiшку.

9

За тiеi доби, що ii вже в часи Ягеллонiв вважали сивою давниною – а дехто й сивою небувальщиною – над водами Росави квiтнуло городище Лоев. На високому рiчковому березi стояли кумири богiв, витесанi з довгастих брил та дубiв-хмарочосiв. Чорно-червонi iдоли, однi крилатi, а iншi спорядженi колесами i зброею, сановито блищали пiд Хорсовими променями.

Їх щоденно змащували офiрним лоем та посипали молитовним порошком кольору свiжоi кровi. Навколо капища росли тереми волхвiв, а далi, у трьох слободах, селилася строката люднiсть.

Тут вiками мирно жили слов’яни i чорнi клобуки, торки й тi, що вибiгли з держави Ашинiв. Жрецькi роди вирiзнялися з iнших високим зростом, вогненно-рудим волоссям та сiрими очима. Тiльки вони мали право на знання i золотi прикраси, а книжнiсть заборонялася.

Кочовi племена та власники човнiв долали сотнi миль для того, щоб закласти на вiвтарях Лоева жертвенних пiвнiв i баранiв, любимих сонцем iстот. І безлiч рокiв минули, поки не згiршилися часи й на днiпровськi береги не прийшли готи, що бридилися крилатими iдолами та малюнками на тiлах жрецьких доньок. З того часу Лоев занепав; утiм аж до Батиевоi навали в капищах не припинялося волхвування. Анi авари, анi угорцi не наважилися грабувати капища. Одного хмарного дня люди з голеними головами та золотими гривнами на шиях привезли сюди киiвського Хорса, якого наздогнали й виловили з днiпрових хвиль.

Дев’яносто дев’ять днiв жiнки i доньки жрецiв оплакували безвладну деревину, вiдтак сховали у тутешнiх ярах. Кажуть, що плакальщицi наклали на всiх нащадкiв Володимира закляття вiчних усобиць, але скептики в це не вiрять i кажуть, що кривавi змагання за владу вiдбувалися, вiдбуваються та вiчно вiдбуватимуться й без мiстики.