Унія

Час вiд часу боярськi дiти та княжi посланцi пiд покровом Нави-темряви прибували сюди, приносячи питання i золото, та отримували вiдповiдi i шматочки чорного дерева. Бачили тут одного з киiвских Ізяславiв та нащадкiв чернiгiвського Святослава, печенiзьких i половецьких каганiв i навiть королевичiв з далекоi Угорщини. На перехрестi, бiля пласкоi брили, залишали вони охорону i своi натiльнi хрести. Проходили крiзь Чорнi ворота, у Калюжнiй дiбровi вмивалися жертовною кров’ю i йшли в яри, звiдки верталися мовчазними та зблiдлими.

Час вiд часу сюди приходили християнськi ченцi, але доля iх лишилася в Навi.

Монголи, що вклонялися Безсмертному Синьому Небу, поважали всiх богiв та шанували священнi дерева. Але вiдали й те, що правлячi сiм’i кипчакiв-половцiв перебувають у тiсному родствi зi жрецтвом Лоева. А половецька верхiвка, за волею великого хана, мала назавжди зникнути з поверхнi земного диску. З нащадкiв Тугаркана та Боняка монголи не залишали в живих нiкого. Рудоволосих волхвiв також знищували пiд корiнь.

За легендою, тiльки одну з жiнок вражений ii вродою монгольський тисячник сховав у своiй кибитцi. Та ж легенда стверджуе, що жiнка була посвяченою та носила пiд серцем сина верховного волхва, через якого вiдродився прадавнiй рiд, а сила не залишила ярiв, до яких багато рокiв потому повернулися онуки посвяченоi. Вони зберегли крихти знань, але колiр волосся в них був чорним.

Є пiдозра, що легенду про чорноволосих онукiв рудоi жрицi придумали тi з половцiв, котрi втекли за Карпатськi гори.

Не всi з них загинули в битвах i не всi розчинилися серед народiв Семиграддя та iмперii Габсбургiв.

На другий тиждень Великого посту, коли в церквах грецькоi вiри згадували святителя Паламу та молилися за осяяння тих, котрi каються i постяться, схiдний вiтер закрив вiдлигу. Так ярмарковий блазень закривае вертеп з бляшаним сонцем. На черкаськi землi насунули щiльнi, наче з повстi, хмари, дощ мiшався зi снiгом. Схiдний вiтер налiтав з Днiпра, зривав з драбiв шапки та кидав iх на непривiтну землю.

Проте сенатор не став чекати на добру погоду й велiв рушати до Маслового Ставу.

Леваi у широкiй чорнiй мантii з каптуром iхав за вiзком, який в Корсунi переставили з полозiв на колеса.

Краще б вони цього не робили, думав пан Янош, помiтивши, що вiзок знов застряг у багнюцi. Сенатор тим часом про щось розмовляв з голомозим, одягненим у сiру шубу, провiдником. Вже третю добу ця персона бентежила уяву трансiльванця.