Унія

– Якщо знов не застрягнемо, то недовго.

– Там хтось живе?

– Поряд з тими ярами, пане, – Ярчук показав нагайкою на пiвнiчний схiд, – були землянки.

– Були?

– Ми не ходили там вiд осенi, все могло статися, – знизав плечима голомозий. – Люди, пане, там iнодi селяться, потiм йдуть. Куди вони йдуть, – вiн глянув на свого пса, наче той мав пiдтвердити, – ми не знаемо.

– Йдуть чи зникають? – поцiкавився Леваi.

– Йдуть.

– А цигани там е?

– Не бачив.

– Цигани? – здивувався Немирич. – А вони тут до чого?

– Цигани вiдчувають особливi мiсця, – пояснив трансiльванець.

– Ти ще казав про хреста.

– Так, – кивнув Леваi. – Там е дуже примiтний хрест. Валендула намалював його, – вiн приклав руку до серця. – Малюнок у мене.

– Добре пiдготувався, – всмiхнувся сенатор, вiдтак запитав у Ярчука: – Ти мiг би впiзнати хреста на мальованнi? Його поставили там, куди ми прямуемо.

– У цих мiсцях, пане, е i хрести, i кам’янi баби та ще багато всього, – сказав голомозий.

Трансiльванець розщепнув гудзики на жупанi, витягнув з-пiд нього плаский шкiряний капшук, а з нього засмальцьований пергамент, обережно його розгорнув. Ярчук, не торкаючись пергаменту, подивився на зображення, кивнув.

– Ти знаеш, де це? – погляд Немирича повзав Ярчуковим обличчям, наче вiн вперше побачив зламаний нiс голомозого, лиловi слiди чирякiв на вилицях та шрам, який прорубом у бородi пiднiмався вiд губ до ока.

– Треба було вiдразу показати, – сказав провiдник. – Ми б вже були там.

– То не гаймо часу, – вирiшив сенатор. – З нами Господь!

Холодна пустка розкинулася перед Виговським. Дивлячись туди, де сiре небо сходилося з сiрою землею, вiн згадав нудну проповiдь дидаскала Борковського. Нависаючи над школярами, той бурмотiв: «Мiсце тлiну, де вiд праведнаго Божiя гнiву ховаються демони, есмь пустиня. Там вони чашу яростi Господньоi iспiвають i многообразнимi наказанiямi мучаются, горчайшее iзверганiе прiемлют i в мученiях сiх ожiдают кари Спасовоi».

Писар уявив собi волохатих бiсiв, що сидять пiд тутешнiми вербами, в канавах та ярах й тремтять, горчайше iзвергнутi, вiд холоду. Вiн стиснув мерзлими губами посмiшку, торкнув шпорами iноходця, козаки рушили за начiльним. Йти за сенаторським загоном було неважко. Драби Немирича iхали вiльно, не плутали слiдiв й, було видно, нiкого й нiчого не боялися.

А дарма, подумав Виговський.